Хто ти?
Шрифт:
— Ото ж бо й є. Ану розкажи все, як було…
Хлопець ображено засопів, але все-таки розповів. Дід помовчав, підкинув у вогонь хмизу, розворушив його, і коли полум’я осяяло обличчя Миколи мінливим промінням, строго сказав:
— З дурниць почав. Бо думав, що виконуєш ве-е-елике завдання! Всесвітню місію! Що людство без тебе пропаде! Не міг робити діло просто, спокійно… так, як, наприклад, дихаєш…
Микола вражено глянув на діда. Велична простота цієї думки блискавично ввійшла до його свідомості. Він схопив мозолясту, покорчену від роботи старечу долоню, вдячно потряс її.
— Ой діду, спасибі вам!
Дід Василь з досадою махнув рукою, одвернувся. Незадоволено буркнув:
— Який там розумний. Не розкидайся такими словами. Світ розумний, а не я. В кожному таїться знання — від найменшого до геніального… Тільки дехто тримає його під сміттям… Живи, думай, а головне, працюй… і не як-небудь, а на повну силу… і не ради возвеличення себе, а ради інших людей… і ти зрозумієш всю мудрість світу..»
— Дідусю, — тихенько озвалася Оленка, дивлячись захопленими очима в зоряне небо, — мені здається, я починаю розуміти…
— Що, дитя моє?..
— Велику суть колективізму… братства… творити ради інших, ради друзів своїх… і тоді…
— Тоді, — підхопив дід, вигрібаючи спечені чорні картоплини з жару, — всі душі будуть відкриті для інших, всяка діяльність буде не для себе, а для всіх, зникне егоїзм, і людство стане як єдиний торжествуючий дух… побудує царство свободи…
— Це вже щось містичне, діду, — несміливо озвався Микола.
— Дурниці! Яка там містика! Зрозумій, що людина буде розвиватися без кінця. Боги всіх народів будуть блідими тінями проти майбутньої прекрасної людини… Що? Зрозумів тепер? І ти, доню? От і добре… А тепер хапайте картоплю, доки гаряча, лупіть її. Ось сіль… Нема нічого кращого з їжі від печеної бульби. Хто не розуміє цього, тому ніяка філософія не поможе. Хіба не так, голуб’ята мої?..
СВЯТО БУДНІВ
Перший урок пішов Миколі на добро. Він вирішив не агітувати, а діяти. З’їздив у Київ, вициганив у директора консерваторії кілька стареньких музичних інструментів — скрипку, дві гітари, три балалайки. З тією здобиччю впевнено повертався в Зеленьки. Коли підходив до клубу, зустрів Герасима Степановича. Той здивовано блимав п’яними оченятами, розводив руками.
— Я думав, що ти базіка… А ти хлопець діловий… Ну-ну! Хвалю! Валяй! Побачимо, що ви награєте…
Микола не відповів йому. Втомлено ввалився до залу. Там його ждав Нетреба — секретар райкому. Він допоміг Миколі розгрузитися, весело торохтів;
— Оце по-нашому! За діло! Без теревенів! Кажуть, що спочатку ти підкачав! Секретарша ваша казала! Ну, нічого! Братва хороша! Їм дай діло. Поменше слів. Покажи суть. Слова — зерно. Не роби з них полови. Кожне — в серце. Виросте колос. А полова — за вітром. К бісу! Туди їй і дорога! Базік багато! Трудяг мало! Шуруй, Миколо! Ось я тобі привіз! Добився! Культвідділ скріпив! Асигнував. Контрабас! Мандоліни. Балалайки. Плюс твоє! Грім! Щоб через місяць — перший виступ! Соціальне замовлення! Ха-ха! Жартую! А все ж таки — не мнись! Надіюсь!
Микола сяяв. Оглядав новенькі інструменти, привезені Нетребою, настроював. Іван Горпинин недовірливо всміхався, торкався несміливо товстими пальцями до контрабаса, ніби не вірив, що є такі величезні балалайки.
— Оце да! — чухмарив він потилицю. — Невже й на цій штуці грають?
— Ні, дрова рубають! — сміявся Нетреба. — Миколо! Перший ентузіаст! Учи!
— А я зможу? — не вірив Іван.
— Як артист гратимеш! — пообіцяв Микола. — Сьогодні ж зберемо бажаючих. Пиши просто:
«Перше заняття гуртка струнних інструментів. Запрошуються всі охочі».
— Правильно! — гукав Нетреба. — Поговори з стариками! Тут є цимбалісти. Оверко! І його син!
— Знаю! Здорово грає.
— От бач! Поагітуй. Головне — вісь. Потім закрутиться. Ну, я побіг. Там у лісництві машина. Вантажить дрова. Я попутно. Заїду. Готуй рибку. Ха-ха. І півлітра не завадить. Ми ж не монахи. Жінці — салют. Діду — поклон… Прощавай…
З цього дня закрутилось. Щовечора в клубі велося заняття струнного оркестру. Охочих знайшлося багато. Крига настороженості розтавала. Ніхто не згадував неприємного вечора першої зустрічі. Микола одразу сказав, що не варто городити город, якщо збиратися тільки для бринькання. Вчитися справжньому мистецтву, читати ноти, виконувати, крім народних мелодій і пісень, класичні твори — ось завдання. Ніхто не заперечував, навіть старий цимбаліст Оверко прошамкав, широко всміхаючись зморшкуватим обличчям:
— Давай, Миколо, вчи! Хто ж собі гірше хоче? Більше гарної музики буде — менше сивухи. Як колись молитва — так зараз буде музика.
Щирі слова Оверка підтримало юнацтво дружним гомоном.
І пішло… і пішло…
Звичайні буденні дні для Миколи перетворилися в свято. Дивна гармонія звуків, що жила в його душі, запозичена в народу, в безсмертних творців, в природи — виливалася бурхливим джерелом в інші душі, тривожила їх, причащала до великої тайни мистецтва. Як ніколи, Микола тепер збагнув справедливість слів діда Василя. Працювати так, як дихаєш. Не думаючи, що комусь робиш послугу. Світ виховує, насамперед, тебе, а не ти світ…
Оленка раділа Миколиним успіхам. Інколи приходила на заняття, з насолодою слухала чудові народні мелодії. Записалася в хоровий гурток, куди ввійшло більшість вчителів. Вона подружилася з дівчатами, розпитувала про школу, про місцевих дітей, з хвилюванням, ждала вересня. Часто уявляла собі перший урок. Блискучі дитячі оченята. Напружену тишу. І її слова:
— Здрастуйте, діти… Я ваша нова вчителька. Звуть мене Олена Мусіївна. Ми з вами…
І так далі… і так далі… котився плин її думок, малював заманливі картини уроків, великих успіхів її учнів…її вихованців…Яке щастя брати участь в створенні нових доль!..
Минало літо. Луки жовтіли, покривалися копицями. По курних шляхах день і ніч ревли машини, везучи хліб в район. Новостворений оркестр і хор виступили з кількома концертами. Про зеленьківський клуб заговорили в районі, писали в газеті. Микола щиро радів. Навіть голова Герасим Степанович роздобрився, побачивши такий поворот справи, обіцяв купити рояль…
А Оленка розцвітала. Вона вже була не дружи пою, не коханкою, не другом навіть… а невіддільною частиною Миколи. І не почувала в цьому рабства… Навпаки! Глибоко в серце ввійшло усвідомлення великої свободи… То було звільнення від залишків егоїзму… Вони жили життям одне одного. Інколи в мріях, в мареннях Оленці уявлялося, що вони з Миколою дружна мурують якийсь осяйний храм спільної душі…