Хто ти?
Шрифт:
Знову зустрілися погляди. І знову Марія відчула подих якоїсь безодні. Звідки це, чому? Він, справді, дивний, але не схожий на божевільного. Може, якась нова форма захворювання? Ще не відома науці? Щось близьке до паранойї… Манія величності, уявлення себе пришельцем з далеких світів. Зараз це дуже просто пояснити. Космічна ера, польоти, маса книг, журналів. Тонка чутлива натура, яка багато думала над цим, легко може уявити себе ким завгодно.
— Я б хотіла, — сказала Марія, — щоб ви… щоб ти був відвертим…
«Раз хоче на „ти“ — хай буде так», — подумала вона.
— Відвертий, — повторив хлопець. — Відвернутий… відвертати… певне, відкривати… не точний вираз… Ти хочеш, щоб я був відкритий?
— Так, — дружньо ствердила Марія.
— Я ніколи не закривав себе. Мій розум, моє серце завжди відкриті. Без цього нема пізнання. Без цього нема життя.
«Цікаве мислення, — подумала Марія. — Дуже чесне. Що ж, будемо користуватись його ключем. Чесністю і прямотою…»
— Домовились, — сказала вона. — Я теж ніколи нічого не приховую. Я розповім тобі все про себе. А ти мені — про себе. Отже, перше запитання, хто ти і як тебе звати?
Хлопець запитливо подивився на Марію, здивувався.
— Хіба той, хто привів мене сюди, не казав тобі?
— Казав. Тільки там якась плутанина. Я не зрозуміла…
— Я говорив чітко, — сказав хлопець. — Але можу повторити для тебе. У тебе хороший погляд. Ти мені подобаєшся…
Щоки Марії чомусь запаленіли. Чому? Чому на неї так дивно діють його очі, його спокійний, тихий, дитячий голос? Треба розібратися в химерній плутанині, треба дізнатися, хто він і звідки.
— На вашій планеті ім’я — тільки якийсь набір понять, що зовсім не стосуються до людини, — сказав хлопець. — Ваше ім’я не має смислу. У нас нема таких імен.
«Знову марить», — подумала дівчина. А хлопець ласкаво говорив далі:
— В нашому світі кожна індивідуальність неповторна. Вона в собі несе свою суть. Вияв цієї суті і є ім’я. Його не перекладеш на звукові сигнали вашої мови… Але ти хочеш якось звати мене. Хай буде так. Тоді дай мені ім’я сама…
Обличчя Марії залишилося спокійне і серйозне, але внутрішньо вона дуже розвеселилася. Хворий легко і хитро обвів її навколо пальця. Вона бажала знати хоча б ім’я і прізвище хлопця. Це дозволило б почати розшуки. Що ж… доведеться іти іншим шляхом.
— Там, де ти з’явився, — промовила Марія, — щось спалахнуло. Люди бачили яскравий промінь. Там знайшли тебе. Я буду кликати тебе Променем…
— Промінь, — повторив хлопець. — Про… пра… прі… перший… найдревніший… мінь… м… звук першооснови… матерії… Першонароджений… Чудове поняття… Воно відповідає суті нашого світу…
«Мабуть, лінгвіст, — майнула в свідомості Марії думка. — Десь навчався. Цікавився космогонією. Перенапруга. Треба буде послати запит в інститути, університети. Насамперед у Львові і Києві. Ще можна в Ужгороді, Івано-Франківську…»
— Отже, ти згоден, — сказала вона. — Тоді з цим покінчено. Тепер далі. Ти говориш — ваша планета, моя планета, інший світ. Що це значить?
— Хіба ці поняття двозначні? — запитав Промінь. — Чи ти теж не сприймаєш мої слова, як той, хто привів мене?
— Ні, я вірю тобі. Але давай розберемося. Якщо ти з іншого світу, то розумієш, що для людей Землі це дивно. Вони ще не бачили пришельців…
— Це не так, — жваво сказав Промінь. — На Землі пришельці були не один раз…
— Так, так, — підхопила Марія. — Ти маєш рацію. Про це пишуть, сперечаються…
«Хитрий, — подумала вона. — Начитався всяких гіпотез. Його не спіймаєш. А спіймати можна лише на неточності, на алогічності. Зброя щирості має перемогти. Це єдиний ключ…»
— Для науки Землі ці факти сумнівні, — додала вона. — А твоя поява — це реальний факт.
— Нереальних фактів нема, — сказав Промінь. — Будь-який факт — реальний. І взагалі в світі нема нічого нереального.
— А уява, марення? — запитала Марія.
— Уява… у… яв… влене… переводити в реальність… марити… ілюзія… мор… мер… вмирати… не бути… не існувати. Перше поняття — це переводити ідею в реальність, створене думкою — в конкретні форми. Отже, уява — не вигадки, не нереальне, як гадаєш ти, а процес творчості. А марення — умовне слово. Воно означає — викривлення, порушення реальності. Реальності — розумієш?
— Гаразд, — згодилася Марія. — Ти мислиш логічно. Але перейдемо до справи. З якої ти планети?
— Планети? — перепитав Промінь. — План… Площина… Рівень… Сфера… Ага. Я відчуваю суть твого запитання. Ти маєш на увазі планети фізичні?
— Безумовно.
— Тоді я не з планети. Фізичні кулі речовини в системі Сонця — найнижча сфера Буття. А я з — Всебуття…
«Манія величності, — блискавкою майнула думка в дівчини. — Всебуття, всеіснування, аспекти бога. Безумовно, паранойя. Одна з її форм. Але як він тримається. Як логічно мислить. Дуже дивний випадок. Зачекай. Як ти виплутаєшся з свого Всебуття?..»
— Я не уявляю Всебуття, — сказала Марія, пильно дивлячись на хлопця.
Він по-дитячому усміхнувся, ласкаво хитнув головою.
— Нема нічого дивного. Ми уявляємо лише те, що є в нашому багажі. В свідомості. Ти живеш в світі розділення. Ти вважаєш себе окремою від всього світу. Тому не можеш збагнути Всебуття.
— Тоді поясни мені.
— Майже неможливо. Аналогії — лише тінь істини. Але спробую. Я згадую комаху вашої планети. Павук. Он він, за вікном. Бачиш? Він зіткав павутину сам з себе. З свого нутра. Він розкинув її в просторі і тримає нить. Де б не торкнулася муха — він відчує її. Прислухайся до цього слова — відчує.Так і розумна істота може розвинутись до такого рівня, що триматиме в своєму єстві, в своїй свідомості нить павутини Праматерії, яка творить Всесвіт. І що б де не відбувалося — істота чує, бачить, знає.Вона все.Це є один з найвищих ступенів матеріальної еволюції.