Iстина поруч (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

"Вгамуйся. Найвища мудрiсть - пiдкорення ритмам злетiв i падiнь. Ходiмо, Гiлко..."

Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гiлки, як у груди йому впилася хижа стрiла. Вiн схитнувся i впав мертвий.

"О Великий Розпоряднику, а коли ви всi станете перед лицем Матерi Невiдомостi..."

В туманi, що оповиває бiлу кулю Розпорядника, бовванiє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гiлки тремтять руки - ще один такий самий, як її коханий!

"Вгамуйся, - промовила постать знайомим, рiдним голосом.
– Це марне опинатися несхитному Законовi Оновлення".

"Виходить, тiльки для нас цей закон?"-

гукнув Рожевий до кулi.

Але вiдповiв йому новий двiйник:

"Все пiдкоряється цьому Законовi. Мозок Головатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замiсть нашого роду з'явиться iнший..."

"I ти, пiдкiнчик, говориш про "наш рiд", - обурився Рожевий.- Чи ти його вiдчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?"

"Я такий же, як i ти".

"Нi, не такий!
– заперечив Рожевий.
– Ти не маєш того, що ми набули в процесi розвитку. Хоч i мислиш, але ти манекен. Ти не любиш i не можеш любити життя!"

"Зрозумiй, що життя - це тiльки прояв Невiдомостi. Такий закон: одна краплина поступається мiсцем iншiй. Увесь наш рiд-це крапля".

"Нi, не крапля, а велике море!"

"Хiба це не однаково для Матерi Невiдомостi - крапля чи море? Все пiдкоряється ритмам оновлення, i ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дiзнався багато, чого ж iще хочеш?"

"Чого я хочу?
– гукнув Рожевий.
– Хай кожен з нас, наче крапля, падає в Невiдомiсть, оновлюючи рiд, щоб вiн вiчно жив i розквiтав мудрiстю. Ось чого я хочу!"

"Закон його змете. Ходiмо, Гiлко, ходiмо, люба..."

Друга стрiла з шумом вирвалася з трубки, i цей покотився додолу.

Але двiйники iшли i йшли. Здавалося, безлiч їх сидiло за бiлою мовчазною кулею i тiльки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Рожевому щось про вищу мудрiсть, про одвiчнi закони буття, i кожен закликав спокiйно йти у Невiдомiсть. Спочатку Рожевий вiдповiдав їм, сперечався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцiй i що цю суперечку вирiшить боротьба.

Як тiльки двiйники наближалися до Гiлки, вiн спрямовував на них свою чорну трубку, i кожен падав як пiдкошений. В Рожевого не було жалю до них, бо хiба ж вони народженi? Хiба в них було дитинство, юнiсть? Чи ввiбрали вони в себе звуки i пахощi рiдних лiсiв? Музику моря? Вони таки справдi роботи, вони виконують чужу волю, i тому їх треба нищити, нищити...

Та коли в трубцi не лишилося жодної стрiли, а з туману з'явилася нова постать, Рожевий вигукнув:

"Ти гнiваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свiдомостi немає страху перед тобою!"

"Коли б у мене були пелюстки емоцiй, - вiдгукнулась голова, - то я б радiв з тебе: адже ти - продукт дiяльностi нашого мозку, нашого життя пiднявся до самосвiдомостi. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступiнь розвитку. На новому етапi наш творчий розум проявиться ще яскравiше".

"Творцi... Боги... Я не вiрю у ваше безсмертя! Трубка вже нацiлена, стрiла завмерла перед польотом. Стережiться!"

Вхопивши Гiлку за руку, вiн поспiшив до свого нового друга - Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.

Петро безуспiшно намагався полагодити рацiю. Слухав розповiдь молодого розхвильованого венерiйця i морщив чоло, болiсно думаючи про своє. Гiлка зiщулилась i заклякла.

"Як тiльки стемнiє - ми втечемо!" - виголосив Рожевий.

Петро поглядав на

нього, а в головi пропливали якiсь тривожнi, хаотичнi думки. Отак в земному небi линуть, гнанi вiтром, сiрi хмари. Намагаєшся розгледiти їх, а вони мiняють обриси просто на очах, i можеш побачити в них те, що пiдкаже тобi уява: материки, гiрськi хребти, велетенськi бородатi голови з темними плямами очей... Так, процес оновлення панує в усьому Всесвiтi. Все в русi, все в розвитку. Без цього не було б нi зiрок, нi планет, нi грому, нi пахощiв, не було 6 самого життя... То невже ж Природа наче та дитина бiля купи пiску: то вилiплює, то руйнує?.. А так, так, Невiдомiсть, Природа не може не створювати i не руйнувати... Вона творить iз захопленням, використовуючи всi свої можливостi, i нищить без жалю. Отак будуть зметенi i довговолосi, так, так... А замiсть них з'являться досконалiшi бiологiчнi конструкцiї. Такий одвiчний закон оновлення. Створенi мудрiстю Головатих, довговолосi переступлять порiг Небуття, i для них самих буде однаково - жили вони чи нi, бо зiтреться їхня пам'ять. Тiльки в бездоннiй пам'ятi Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається... Так... То вони, а я... Великий Розпорядник нiяк не може розгадати таємницi моєї появи... Хiба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж... Немає нiчого, що приховалося б вiд його мудростi. Адже вiн одразу розгадав знаки мого мислення... Вiн читає мою психiку, наче розкриту книгу. I невже в нiй не залишив свого символу мiй автор, мiй загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати...

"Спати!" - це слово прозвучало сигналом тривоги. Слiпуче сяйнув у Петровiй головi "маяк". Яворович потер долонями скронi, стрепенувся. Будь насторожi, юначе, не пiддавайся чужiй волi! Бач, як скрадливо пробрався у твою свiдомiсть Великий Розпорядник, як непомiтно накинув сiть своїх думок... Е нi, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!

Петро випростався в кабiнi, став обличчям до бiлої кулi.

– Хочеш говорити - то давай вiдверто!

Бiлi пелюстки почали танути, танути, i перед зором Яворовича знову з'явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, навислий лоб. Маленькi очицi так i вп'ялися в Петра. Але вiн стояв несхитно, як i належить людинi.

– Я вiдкидаю твої думки, - сказав уголос Яворович.
– I якщо Природа дитина, то ми мусимо виховувати її. А уяви собi, Великий Розпоряднику, що хтось iнший експериментує над вами, Головатими?

Петровi здалося, що синя рисочка рота тiпнулася.

"Ми завжди були i завжди будемо. Розум дав нам безсмертя. I ти створений кимось iз наших мудрих. Невже ти не усвiдомлюєш цього? Адже ти один".

– Нi, я не один, нас дуже багато - людей!

"Це в твоїй уявi".

– Можеш переконатися.

"Як саме?"

– Спробуй прийняти електромагнiтнi коливання iз-за неба. Там мої товаришi ждуть мене.

"Нова загадка, - подумав Великий Розпорядник.
– Оце парадокс, яких немає в лабiринтах моєї пам'ятi".

На голому черепi Великого Розпорядника з'явилося синє яблуко. Спочатку Петровi здалося, що воно набухло пiд плiвкою, але придивившись, вiн побачив, що "яблуко" вiльно перекочується на головi. Ось, нiби знайшовши найзручнiше мiсце, воно зупинилося. "Оце так приймач, - подумав Петро.
– Сферичний, охопить усе шатро неба". В цю мить "яблуко" почало свiтлiти, в ньому замиготiли тоненькi прожилки.