Карафуто

Донченко Олесь Васильевич

Глянув на обрій і Володя. Він побачив димок, який, певно, і був причиною тривоги.

«Нікка-мару» тепер круто повернулась і перейшла на повний хід. Ні, це не був хід, це був біг, шалений біг. Володя не міг навіть думати до цього, що шхуна, звичайна рибальська шхуна, може мати таку швидкість, її корпус майже весь вискочив з води, мотори її ревли, вона ластівкою мчала вперед, напружено здригаючись, як у пропасниці. Сиві вуса бурунів виросли раптом обабіч її носа, і бризки солоної води дощем падали на палубу.

Володя

знав тепер, що це не звичайна рибальська шхуна. Капітан її, безперечно, був шпигуном, і, крім того, шхуна, ясна річ, ніколи не відмовлялася від можливості зайти при нагоді в радянські територіальні води.

Володя бачив, що димок на обрії збільшувався, і незабаром там можна було вже розглядіти чорну крапку. Хоч як швидко йшла шхуна, але пароплав був швидший, І це, певно, був прикордонний радянський корабель!

Юнак задихався від хвилювання: визволення було таке близьке, таке можливе!

Вчепившись у поруччя, Володя напружено стежив за крапкою на обрії. Шхуна тікала, але віддаль між нею і пароплавом меншала. Не минуло й години, як уже можна було ясно побачити, що за «Нікка-мару» справді женеться пароплав. Напруживши зір, можна було розглядіти його обриси. Володі здавалося, що він навіть бачить на щоглі радянський прапор.

За склом рубки стояв трохи зблідлий японський капітан. З удаваним спокоєм він вертів у руці портсигар з слонової кістки, кидаючи інколи короткі накази в переговорну трубку.

— Пет! Пет! [12] — почув Володя і хутко озирнувся.

Він побачив Катакуру. Хлопчина весь тремтів.

— Катакуро, що з тобою? — з тривогою спитав Володя.

Молодий рибалка очима показав на далекий пароплав.

— Бачиш? Торадзо каже, що то — радянський військовий моряк. Коли нас упіймають, ми загинули. Нас вв'яжуть у мішки й кинуть у море…

Володя не міг утримати посмішки.

— Які ти дурниці плетеш!

— Це каже Торадзо.

— Не бійся. Таким, як ти, нічого не загрожує. Зате капітанові й Торадзо… дістанеться…

12

Пет— так можна передати звук, який «інтернаціональною» мовою вантажників і моряків вимагає негайної уваги.

Вогники засвітились у круглих зіницях Катакури,

— Капітанові?.. Торадзо?..

Тепер посміхнувся Катакура. В усмішці була і надія на те, що справдяться ці слова, було і недовір'я.

Раптом він сіпнув Володю за рукав. На обличчі в хлопця була тривога.

— Їх не спіймають! — зашепотів він. — Торадзо сказав, що «Нікка-мару» ще може втекти в японські води. Там уже радянський військовий моряк не займе.

Володя глянув уперед. Вдалині чорніли японські шхуни й катери. Крабоконсервний плавучий завод викидав з труб густі клуби чорного важкого

диму.

«Втече, — тоскно подумав Володя, — справді втече. Всього два-три кілометри до тих шхун. Там уже японська прибережна смуга…»

Глянув на радянський пароплав. Він був ще дуже далеко. І сама думка про те, що «Нікка-мару» може втекти, здалася юнакові неможливою, безглуздою. Треба негайно щось придумати, треба негайно спинити шхуну!

Володя кинувся вниз, у машинний відділ, де працювали мотори. Треба, щоб мотор спинився, хай хоч на дві-три хвилини… Цього буде досить…

Працювали два мотори — основний і додатковий. Володя побачив двох мотористів і біля них третього — товстошийого, низенького. Це був Торадзо. Він повернувся і углядів Володю.

— Ти чого тут? — загорлав він. — Геть звідси!

Було все зрозуміло. Капітан найдужче боявся за мотори і не зовсім довіряв мотористам. Тим-то тут невідступно був Торадзо. Він наглядав і за моторами, і за мотористами.

Було б безглуздям діяти за таких обставин силою. Володя знову кинувся на палубу. Коли він безсилий затримати шхуну, він…

Юнак ступив до поруччя. Кинутись у море — секунда. Його помітять на хвилях матроси з радянського пароплава.

Хтось міцно схопив Володю за плечі.

— Куди ти?

Володя сіпнувся, але його тримали чиїсь руки.

— Катакуро! — гукнув у розпачі юнак. — Катакуро. пусти!

— Не пушу! Ти хочеш стрибнути за борт! — задихаючись хрипів японець, напружуючи всі свої сили, щоб затримати Володю.

Несподівано «Нікка-мару» стишила хід і крабоконсервний завод опинився раптом зовсім близько, майже поруч. Дим з його труб низько слався над палубою «Нікка-мару».

— Прокляття! — вихопилось у Володі крізь міцно стиснуті зуби. — Втекли!

Наче сновида, спустився він у свою комірчину. Нерви не витримали. Юнак з головою накрився рядниною і беззвучно заридав. Було нестерпно боляче: визволення не прийшло! Здавалося, що цього разу все йшлося до того, що Володя опиниться, нарешті, на палубі радянського пароплава. І знову гірке розчарування, знову невдача!

Знову потяглися один за одним сірі, одноманітні дні на шхуні. Пізно ввечері, коли закінчувалась робота, рибалки нашвидку ковтали рис і похмуро, без розмов розходилися по своїх комірчинах.

У кожного була в такий час тільки одним одна мрія — впасти і заснути. І вкупі з усіма рибалками йшов у свою комірчину й Володя. Від важкої роботи нили кістки, голова була, як чавунна куля, повіки стулялись, тремтіли руки й ноги.

З того дня, коли за «Нікка-мару» гнався радянський сторожовий корабель, Володя помітив, що Торадзо почав пильно придивлятись до нього. Дуже можливо, що помічник капітана не забув тієї хвилини, коли Володя вскочив у машинний відділ з наміром… так, цей намір міг прочитати у Володиних очах пронозливий, хитрий і розумний Торадзо.