Карафуто
Шрифт:
У всякому разі, юнак не хотів би зустрітися з Торадзо або з капітаном «Нікка-мару», які могли повернутися, сплативши, звичайно, великий штраф за хазяйнування в радянських водах.
Володя виліз з човна і ступив на берег. Витяг з-під брезенту рибину і, тихо обминаючи сплячого рибалку, пішов туди, де маячила вдалині тайга.
За годину він уже пробирався крізь тайговий вітролом. Юнакові здавалося, що тайга зустріла його, як давнього приятеля, глухим шумом вічнозелених хвойних верховин, і цей шум звучав, як привіт старого друга.
Надвечір буря стихла і в тайзі настала глибока тиша.
Переночувавши під високою ялиною, Володя знову вирушив у путь. Він ішов тепер просто на північ, до п'ятдесятої паралелі, уважно перевіряючи напрямок. Два дні харчувався печеною рибою, а третього дня на болоті натрапив на голубицю і вдосталь наївся чорних ягід із зеленкуватим м'якушем. Часто траплялась і брусниця. Її соковиті ягоди вгамовували спрагу.
Володя йшов, вимазавши руки й обличчя глиною або болотяним глеєм. Це рятувало від мошкари, яка іноді хмарами нападала на юнака Кілька разів Володя провалювався в болото і рятувався тільки з допомогою товстої ломаки, якої не кидав.
Одного разу, опівдні, коли юнак запалив під ялиною вогнище, він почув, що десь ледве чутно шелеснуло в нього над головою Володя глянув угору і побачив круглі кошачі очі. Придивившись, він розглядів і саму кішку — величезну, з китичками на вухах. Це була рись. Вона простяглася вздовж товстої гілки і скам'яніла, не зводячи з юнака зелених очей. Володя схопив палаючу головешку і пошпурив її на звіра. Рись зробила велетенський стрибок, опинилася на сусідній ялині і зникла.
Після цього випадку Володя вже не ночував під деревами, а вибирав собі відкриту місцину десь на схилі сопки або на березі річки.
Юнак сидів біля вогнища, пік гриби й коріння, і йому дуже захотілося скласти вірша. Прийшов і перший рядок:
«В тайзі над вогнищем самітно…»
Але далі нічого не виходило. А хотілося сказати багато-багато: про Інгу, про тайгу, про батька, який залишився в японській контррозвідці…
Чим далі йшов Володя на північ, тим виразніше мінялася місцевість. Вона ставала нерівна, горбкувата, сопки здіймалися за сопками. Юнак опинився в справжній гірській країні — дикій, безлюдній, укритій тайгою. В долинах між горами, в лісах були справжні хащі — зарості величезної двометрової папороті. Листя легко погойдувалось, як чудові химерні віяла. Між стовбурами величних смерек і модрин з'явились раптом перед Володею пишні лопухи вище людського зросту, з листям, яке нагадувало вуха гігантських слонів. Поряд темніли зарості височезної кропиви, серед якої міг би сховатися загін вершників.
Того дня Володя дуже стомився. Він вибрав собі на ночівлю затишну місцину під кручею, в річній долинці, глибокій і вузькій, стиснутій двома високими сопками. Тут, біля невеличкої річки, захищені од вітру, розрослися густі хащі верболозу. Серед нього де-не-де здіймалися велетні-тополі в три-чотири обіймища і заввишки до тридцяти метрів. Таких тополь юнак ніколи досі не бачив. Хащі півтораметрового сахалінського бамбука тяглися на протилежному боці річки.
Стомлений Володя вирішив не розкладати вогню. Наламавши добрий оберемок верболозу, юнак помостив
Линув дощ. Але під кручею, яка нависала над головою, юнак не боявся промокнути.
Незабаром дощ перетворився в страшну зливу. Блискавка раз у раз прорізала чорну запону ночі, роздирала синіми сліпучими вогнями важку навалу зловісних хмар.
З завмиранням серця Володя спостерігав цю грізну й феєричну картину. Грім розкотистим гуркотом потрясав сопки. Враз блискавка запалила височезну тополю, яка спалахнула, мов факел, синім тріпотливим вогнем. Але за кілька хвилин злива вже погасила пожежу. Здавалося, що з неба з страшним шумом сунули води перекинутого догори дном океану.
При світлі блискавки Володя побачив, що річка вийшла з берегів, заповнила вузьку долину і з ревом котить вируючі буруни. З кожною хвилиною вода все ближче підступала до юнака.
Видертись на сопку було неможливо, кручі її спадали майже сторч. Володя спробував був спуститися трохи вниз, щоб вийти з долини, пробираючись край ревучого потоку. Але тільки-но зробив крок уперед, як опинився по коліна у воді.
Володя хотів кинутися назад, але щось ударило його в ноги, звалило й понесло. Юнак міцно схопився руками за щось слизьке й тверде.
«Дерево!» майнула думка.
Це справді було вирване з корінням дерево, до стовбура якого міцно притиснувся Володя. Блискавка прорізала темряву, і хлопець побачив, що він пливе серединою долини на бурхливих пінявих гребенях.
Кілька разів дерево з розгону налітало на якісь перепони, щось тріщало, ухкало, але юнак тримався міцно, і стовбур, мабуть, добре обкарнаний, знову стрімголов нісся серединою могутнього потоку.
Руки в юнака заніміли, проте він знав, що випустити стовбур — значить загинути. Вир закрутив би й викинув десь на землю вже мертве тіло.
Володя спробував улаштуватися трохи краще. Він перекинув ногу через дерево і таким чином опинився на ньому верхи. Але довго пливти не довелося. Потік з страшною силою шпурнув дерево з Володею на якісь кущі.
Гроза вщухала. Наскрізь мокрий юнак трусився, як у пропасниці. Цокотіли зуби.
«Коли б мене зараз побачила мати, — подумав він, — вона сказала б, що мені вже не минути грипу».
— Грип — дурниці, — сказав він уголос. Але в нього вийшло: грррибббурриці…
До самого ранку Володя стрибав і робив фізкультурні вправи, щоб нагрітися. Вранці, коли зійшло сонце, юнак, висушивши одяг, міцно заснув. Спав він довго, прокинувся вже опівдні, коли сонце стояло високо над головою.
Дика конопля хитала стрункими стеблинами. Невеличка тайгова річечка дзюрчала кам'янистим руслом.
Володя вирішив іти проти її течії просто на північ.
Іти було дуже важко. Часто доводилось обминати болота, в яких губилася річечка, перебиратися через купи каміння, яке сповзло з сусідніх сопок. Нарешті Володя потрапив у такий вітролом, що після кожних кількох кроків повинен був відпочивати.
Дві доби йшов Володя вздовж цієї річки, часом гублячи її і знову натрапляючи на неї, завжди дзюркотливу, з прозорою холодною водою.