Келія чайної троянди. 1989-1999

Москалець Костянтин

І все це тут, у мені, вічноминуле, вічнонезнищенне. Чому ж я зупинився і так страшно розгубився? Адже треба йти далі і далі, до вічного Собору, до вічного неба над ним, адже все ще тільки розпочинається, невже не зрозуміло?

9 грудня

Слухаю Баха і пишу. Вчора дуже допомогла «Сповідь» Авґустина, визволивши із суєти і втішивши; своєрідна відповідь на всі мої запитання. Добре усвідомив, що Бог — живий і присутній тут і тепер; особливо значимим здається оце «тепер». Коли я молився, я не знав, куди йдуть мої слова — у минуле чи майбутнє, у якийсь далекий і окремий простір Царства Божого; Авґустин показав мені, що Бог тут і зараз присутній, що Він живе одночасно зі мною. Це додає надії.

Думав про Миколу: його свідомість зіграла з ним хитрий жарт: роздвоєння ідентичности, закладене російською школою, російські вірші, задавлений потяг до російської культури — все це обернулося двозначним Ставрополем з напівукраїнським, як стверджує Микола, населенням; на базарах можна почути українську мову. Ми маємо те, чого ми варті насправді, — не більше й не менше. Треба бути

глибоко, безмежно вдячними за цю Божу справедливість-ласку. І треба пам'ятати, що свідомість наша і ми самі — потік, рух, що немає сталости у щасті й нещасті, і що це — основа для радости, для можливости змінитися на краще, покаятися, виправитися.

Відсутність очевидної українськости і незримого духу нашої землі, через що ми почуваємося або видаємося каліками. Неможливість ототожнити себе з довколишнім народом. Хоча ця неможливість здається незначною, коли приїздиш до справді чужої країни — Росії або Англії. Україна здається барвистою ковдрою з безлічі клаптиків: Галичина, Правобережжя, Лівобережжя, Південь. Невже не існує чогось єдиного для нас усіх? Мова? Вироджена, занедбана, якою ми нічого не вміємо сказати. Віра? Але російська церква повсюди. Економіка? Але вона державна. Суцільні парадокси й абсурди. І все одно я — українець. Чому? Щось же тримає мене в отому українстві? Я ніколи не замислювався над такими питаннями, по-дитячому люблячи Україну і її народ — вигадану Україну і вигаданий народ. А реальність знищила цю любов. Немає України — і мене немає.

1993

7 лютого

Яскравий лютневий день — блакитний крем неба, пухнасті вершки білосніжних хмар, червоно-цегляні стіни будинків, сніги. Так, власне сніги пролітають за вікном батькового кабінету, за вікном матіївської хатинки, за вікном кімнати номер п'ять ув Ірпені й за безліччю інших вікон. Заважає телевізор за дверима — а настрій якраз той, робочий, і почерк той — для тривалого ширяння сторінками, для прислуховування до ритму фрази, до інтонаційних можливостей. Та все ж відволікають галки, які низько літають над білими снігами, шукаючи поживи, чорний песик, який прудко біжить доріжкою, котра веде до нашого будинку. Електричка, яка повертається з Києва, — ось вона проторохтіла у неширокому проміжку між будинками і щезла; мабуть, уже наближається до вокзалу. Присутність часу — завдяки каві й тютюну. Набридливий телевізор, бодай би він уже зіпсувався. Гостра потреба, майже насолода писати. Так давно цього не траплялося зі мною. Телевізор розповідає про життя морських слонів. Холодний вітер залітає у шпарини, гойдає портьєри. Обома руками затуляєш вуха і перечитуєш написане. Зауважуєш темно-горіховий колір письмового стола, червоний ковпачок білої ручки, зелений зошит тощо. Дуже ясне і конкретне сприйняття. Яскраво-жовте сонячне світло, що освітлює все це. Той самий песик. Треба знайти вати і запхати її у вуха — можливо, це допоможе. Але вати ніде немає. Розпачливо виходиш перекурити. А коли повертаєшся — телевізор вимкнений. Аж не віриться. Проте сторінка теж майже дописана. Деякий час міркуєш — розпочинати нову сторінку чи зайнятися чимось іншим, не кидаючи письма. І розумієш, що розпочинати нової сторінки не варто. Настрій минув. Тільки вітер гуляє кімнатою. Знову мені все перебили. Земля неспівпадінь. Дівчинка в яскравому червоному пальті, чорних чобітках і чорних рукавичках, у лисячій шапці. Пройшла — і нема. Електричка, мабуть, під'їжджає до Конотопа. Снігом біжить сірий з білим кіт.

14 квітня

Усе ще холодна весна. Слухаєш Моцарта, палиш сигарети і п'єш каву на балконі, живеш. Неймовірно гарне освітлення каштанів перед вікном. Милуєшся, намагаєшся запам'ятати, забрати з собою. Перекладаєш поляків — Сосновську, Стемповського, Дороша, читаєш польські, російські, українські часописи, ходиш на прогулянки, живеш. Холодний вітер, холодний сонячний вітер за вікном. Готуєшся до Великодня.

Бережеш чистоту, боїшся (остерігаєшся) марнувати час. Час у квітні несподівано виявився дорогоцінним. Роздмухуєш жаринку життя свідомости, яка зайнялася від кави, тютюну і Моцарта. Жаринка-Яринка. Жар життя. Все інше — попіл. Дивитись у вогонь, бути серед вогню, бути вогнем, бути. Ще небеса, бляклі сьогодні і нецікаві, з окремими мазками хмаринок. Ще гарні дівчатка, вбрані переважно без смаку і вбого. Провінція безпечніша, статичніша, відкритіша космосові, тобто космічному, природному, а не державному ладові. Провінція поглинає інтенції, спрямовані на неї зі столиці. Провінція — завжди на кордоні між природою і соціальним, політичним, історичним. Провінція — тут. «Провінція» завжди треба писати з великої літери. Провінція — це окрема країна, п'ята колона, троянський кінь, Вандея навіки віків. І це дуже добре. Тому що тут більше свободи і більше природи. Тому, що тут ближче до неба і далі до людей. Воркування голубів, зелені світанки, рожеві й сірі стіни п'ятиповерхових досить-таки обшарпаних «італійських» будинків. Жевріюче життя. Віддаленість. Усамітненість. Звичайно, тут тіснувато. Всі знають усіх. Немає куди піти — один кінотеатр, дві бібліотеки, досить бідні, «палац» «культури», один «ресторан» і два-три «бари». Молоді люмпени, доволі аґресивні, а втім, і боягузливі за певних обставин. Таке собі Круассе. Здається, вже згадував про нього недавно. Дивно: відчувши ось так Провінцію (дуже гарне, звучне слово), я пригадав якимось чином свою юну нікому-неналежність, той настрій безпечної вищости.

10 травня

Тримають поклики Краю, у яких відлунюють голоси, барви і пахощі дитинства. Шум лісу, мурашники рудих мурах, ясне і високе небо, Моцарт, Бах і фільозофи. А ще — самотня хатина на окраїні Мостів, по суті, в лісі, а не в селі. Крита соломою стріха клуні, садок, посаджений город і останній стовп лінії електропередачі. Прикордонне буття на межі лісу і села, а за півкілометра — жвава автострада, про яку ця хатка наче й не підозрює. Це ще ліпше, ніж Провінція, образ якої не так давно постав переді мною у Бахмачі (запис від 14 квітня). Піщані лісові дороги, розспіване птаство, тиша і біганина мурашок — тут немає людини, це буття саме по собі, буття нікомуненалежне; воно засинає надвечір і прокидається на світанку. Тут немає книг. Ти просто йдеш, і з кожним кроком усе легше дихати гарячим повітрям, напоєним пахощами живиці, квітуючих дерев і трав. Ти просто йдеш. Кує зозуля, вовтузяться мурашки, гойдаються верховіття сосон. Це — поклик Краю; ти нарешті вимикаєш набридливе радіо у своїй свідомості і замовкаєш, починаючи натомість бачити, слухати беззнаковий лісовий гомін, чути давно забуті аромати, — все таке густе і чисте, як мед. Це натомість — дар за твоє самообмеження. Це натомість — плід, соковитий і пахучий, культури духу. Це натомість — дійсність, за якою більше не треба тужити, не треба шукати її надсилу, не треба кликати — треба замовкнути, щоб почути поклик Краю, бо Він тут. І тоді я розумію, що більше ніколи не повернуся до великих міст. Навіть до Амстердама. Я вже прийшов. Я вже повернувся. Спробуйте тепер ви зробити це. А коли закортить поглянути па «города премноголюдны», я піду до тих кількох мурашників, які надибав сьогодні. Ось — Київ, ось — Мюнхен, ось — Париж, а он — Амстердам. Дивитимусь, аж доки знайомо не запаморочиться в голові.

28 травня

І прийшло усвідомлення необхідности згортання; це згортання можна порівняти зі станом, коли обсипалися пелюстки і починає формуватися плід. А відтак — дочитати всі бозна-коли розпочаті книги — і не братися за нові, упорядкувати папери, — щоденники і рукописи, — зайве спалити. Період очищення і зосередження. Головне — позбутися зайвини, усвідомити достеменне. Згортання. Зосередження. Коли відчув це, стало легше, з'явився напрям і відчуття орієнтації. «Воскресіння чаю», «Для троянди» і «Мистецтво свободи» Кшиштофа Дороша — для початку. Цього цілком достатньо. Позбутися книг, які захаращують стіл і свідомість, вічно недочитані, вічно забуті з початку. Джерело неврозів і безсоння, перешкода на шляху до себе.

А тим часом — ніде нікого. Таке враження, що я залишився в ідеальній самотності. Що мене нарешті залишили у спокої. Такі ефемерні стосунки, якісь розмови, якісь емоції, якісь алкоголі і сигарети, чомусь більша приязнь до одних і нехіть, майже ненависть — до інших; усе це однаково далеке і неактуальне. Учора було дуже кепсько, коли повертався з Батурина, купивши пачку «Польоту» за триста п'ятдесят карбованців. Приліг на лузі біля автостради, закурив першу сигарету. Низькі білі хмари зусібіч, жовті квіти, голос соловейка. Ніщо не тішило мене, все мучило. А найбільше доймала присутність решток свідомости. Пора збиратися. Тридцяти років виявилося цілком достатньо. Поразку здобуто.

Сьогодні взагалі нікуди не ходив. Читав Мамардашвілі, трохи слухав Моцарта, переписав начисто одну сторінку «Мистецтва свободи». Повільно заходить сонце. Я сам. Утім, існують ті, хто ще самотніший за мене.

2 червня

Сьогодні, слухаючи репортаж із «Червоної рути-3», — зокрема, розповідали про «Неборак-рок-бенд», — я усвідомив ту катастрофічну відстань, яка раптом пролягла поміж мною і Львовом, моїм сьогоднішнім і тодішнім життям. Це безповоротно. І це, звичайно, доля; тільки вона могла зробити такий крутий — як стало видно тепер — закрут, розрив із попереднім стилем, мисленням, а може — з'єднання зі стилем і мисленням ще давнішим, відтак автентичнішим для мене. Взяв гітару і грав безперервно, пригадуючи доармійські пісеньки. Мої сьогоднішні клопоти — про тютюн і картоплю, хліб і дрова; моя тотальна самотність — теперішня; моя лектура — Мамардашвілі, Ґадамер, Кундера, — зрештою, мої молитви й оці записи до щоденника свідчать про глибоку й безповоротну внутрішню переміну, яка відбулася так таємно, що тільки ось тепер зауважив її, вже не очікуючи і не марячи нею. Це таки дорослість. Це таки кристалізація. Може, це навіть те, чого прагнув. Але все це ще не свобода і не лад, не гармонія у мені. Падаю і підводжуся, по суті, безперервно. Інколи яснішає в очах. Інколи, — як-от сьогодні, — зауважуєш відстань, яку все-таки подолав, і робиш висновок, що все це не було кружлянням по колу і стрибанням у порожній склянці, — хоча саме так мені тоді здавалося. Важко пояснити, що я відчув сьогодні. Якась байдужа цікавість; «це мене мало стосується»; малий Сашко Неборак теж, виявляється, не гаяв часу тощо. Я опинився в іншому вимірі і нарешті збагнув це. І нарешті опинився. Тим дивнішою видається оця готовність до згортання, про яку писав минулого місяця; дочитувати і повертати книги — Рябчуку, Кашці, Деркачеві; не розпочинати нового щоденника і не братися до нових книг; упорядковувати те, що вже є; щодня поливати тютюн, огірки, вишеньку і яблуньку. Що це? Закінчення взагалі? Чи одне з?

9 серпня

Прохолодний вечір. Сидів на ґанку, палив, дивився на зорі, слухаючи Баха і цвіркунів, — спочатку неуважно, а потім дедалі зосередженіше. І знову думав про тебе, дівчинко, уявляючи твоє світле лице між серпневих зірок, відчуваючи, але ще не усвідомлюючи, як повільно чистішає серце.

Із кожним днем усе помітнішим стає-робиться наближення осени. Все вищають і яснішають небеса, все менше цвіркунів співає під моїми вікнами. Зараз ось тільки один озивається там, під зорями, — теж, мабуть, самітник, теж, мабуть, схильний до безсоння і споглядання.