Келія чайної троянди. 1989-1999

Москалець Костянтин

Все життя чогось або бракує, або обмаль. Недостатність, ураженість цього життя. Так має бути? Чи це тільки злий жарт, чиєсь зумисне протистояння тому, що мало би бути насправді? Щиро кажучи, мене це вже не цікавить. Я достеменно знаю, що життя детерміноване, і детерміноване зовсім не людиною з її планами, надіями, пристрастями. Людина може встановлювати лише порядок — імітацію ладу, в якому все доладне і детерміноване. Імітація — це не тотожність, а отже, неспівпадіння. Треба свідомо, душею і розумом відмовитися від безглуздих спроб навести лад. Треба дистанціюватися, відійти на кілька кроків, заспокоїтись і придивитись уважніше, — заглянути до себе всередину і визирнути з себе назовні, не нав'язуючи довколишньому жодних своїх або чиїхось уявлень про те, яким воно мало б бути.

2 жовтня

Цілковита непростежуваність ідеї тієї країни, у якій мені випало народитися й жити, мовою якої я думаю і говорю, цілковита розірваність і заплутаність її історії, невизначеність основних, засадничих рис ідентичности українського народу, який у кожному столітті виступає з іншим обличчям. Плинність і аморфність, двозначність закладені вже в геополітичному розташуванні цієї країни, а на додаток — сім десятиліть комуністичного тоталітаризму. І зліпок із цієї дійсности — моя свідомість. Неможливо бути людиною взагалі, принаймні це неможливо спочатку; до буття людиною взагалі можна прагнути або не прагнути, проте первісною є свідомість, складена

на основі українських слів і краєвидів, на основі довколишніх впливів — суспільства, сім'ї, школи тощо. Нічого дивного немає у тому, що я переживаю тепер такий тяжкий і безпросвітний період — метафоризуючи, можна сказати, що я опинився в безповітряному просторі, у відсутності середовища життя; я висунув голову назовні, туди, де мали би бути озон і кришталево чисте повітря гірських вершин, — а мене зустріла відсутність будь-якого повітря взагалі, і я задихаюся тепер, і хапаю ротом цю відсутність, як риба на Сеймовому піску. Бо, хоч би як крути, а Касталія була витвором німецького духу, так само, як вірші Рільке, Гельдерліна, твори Ґадамера, Ніцше, Гайдеґґера і так далі. Я виріс на перекладах — російських, українських, польських, — але нічого свого, автентичного, створеного моїм народом, такого, що належало би до сфери моїх уже сформованих уподобань і стилю буття, способу буття, я, по суті, не знайшов. Антонич, Свідзинський, неокласики, Чубай, Рябчук. Цього мало. Немає філософів і письменників того рівня, який би належав до життєвого мого світу. Я з юности зачитувався Флобером, Достоєвським, Лаґерквістом тощо, але всі вони були носіями чужих культур. Був потрібний мені рівень, але не було — і немає! — ідентичного такому рівневі якраз українського менталітету, української мови — не перекладів, а творів, які б народилися в моєму народі; їх могли би написати Хвильовий, Підмогильний, Зеров і так далі, але їх розстріляли або вони застрілилися самі. Бракує їх. Бракує саме того, що вони — і їхні найближчі наступники — повинні були би написати; а того, вже написаного, — замало. Ми виросли на чужих недоїдках. Ми сформувалися на них. Ми неймовірно убогі злидарі. Мені не звикати до бідности, я все життя з неї не вилажу, так само, як і мої діди та батьки. Але була ілюзія, що, прочитавши переклади (або й оригінали) Рільке, Еліота, Рембо, я на рівних правах сиджу за королівським столом Європи. Ох, ця Європа, це марево, ця болюча і пристрасна моя ілюзія, Європа Бройґеля і Вермера, Баха, Нідерландів, снігів, снігів, снігів, і засніжених гостроверхих дахів під черепицею, і католицизму, і хризантем та троянд, — втім, чи тільки моя… І убога правда, обдерта баба-жебрачка з торбами, від якої смердить, яка божевільна, — чому так часто ототожнювалася мені Україна з цими божевільними бабами — колись, на вокзалі у Києві, і недавно — на автостанції у Батурині? Київ, Батурин. Неможливо бути європейцем узагалі, так, як не можна бути людиною взагалі або чоловіком узагалі. «Взагалі» не можна бути взагалі, якщо бути взагалі можна. Одначе це «є» — не взагалі, а дуже конкретне, як речовий доказ. Це «є» усвідомлюється мною часом як гостре страждання, часом — як спокій, інколи — як насолода, деколи — як радість, але найчастіше — як пекло, з якого немає виходу, бо виходу з пекла немає взагалі, туди є тільки вхід. І, навіть досконало вивчивши німецьку, голяндську, французьку мови, ти ніколи не станеш німцем, голяндцем, французом, ти вічно залишишся бідним українцем, громадянином країни, яка значно частіше зникає, ніж виникає. Писанки, рушники, пісні, Гоголь і Березовський, шаровари, сало, самогон, УПА, ОУН, зневага сусідів, об'єкт «покиванія глави»… Це, з одного боку, звичайно. Можна розглянути і з другого, і ще з третього, — у колі існує триста шістдесят можливих точок зору, проте це коло замкнене, якщо мені не зраджує пам'ять. Це ж треба було народитися саме серед отакого народу, та ще й в отакім часі, прожити тридцять років, не замислюючись майже над такими речами або задовольняючись загальноприйнятими серед свідомости «взагалі» стереотипами, щоб тепер, о четвертій годині жовтневого ранку, слухати дощ за вікном і міркувати — нарешті! — над можливим розв'язанням цього питання, яке навіть важко сформулювати. Обрання? Доля? Бог, який обрав мене на українця? Чи безтурботний, точніше, все ж таки, — індиферентний, хід еволюції? Звичайно, якщо існує Бог, тоді існує і доля, й обрання, і покликання. Але буває й таке, що Бог існує, а віри в Нього немає. А існування, — втім, і неіснування, — еволюції втішає ще менше.

Ніцше, проте, і в Європі примудрився втратити віру. Але Європи втратити він не зумів. Що таке Європа? Стан духу і спосіб буття. Що таке Україна? Стан духу і спосіб буття. Проте це не означає, що Україна і є Європою. А де гарантії, що, народившись у Європі, здобувши освіту, маючи життєве, культурне середовище, ти би все одно не усамітнився в якійсь хижці серед баварських лісів і не жив би так само, і не мучився б отакими питаннями — або подібними, або неподібними? Гарантій немає. А екзистенція не є безнаціональною, позанаціональною. Життєвий світ — вічно німецький, вічно французький, грецький або український. Позанаціональною є метафізика. Мій народ бідний і нерозумний, часто — огидний, але він — мій. І я є таким, яким я є, ще й тому, що я — українець. Ми майже втратили національну ідентичність. А може, і взагалі втратили. Знову це «взагалі». Я потребую життєвого середовища, тому що я — життя, і без цього середовища, без цього світу життєвого я загину, власне, гину вже.

Здається, немає іншого виходу, як тільки творити це середовище і світ цей самому, самостійно. Творити собі свободу і шукати тих небагатьох спільників, без яких неможливо витримати свою і довколишню глупоту. Без живої комунікації з рівними мені я просто загину, я й так уже занепав — далі нікуди. Треба творити себе.

9 жовтня

Холодно в хаті, мерзнуть руки і ноги. Вітер видуває рештки вчорашнього тепла. Бережу паливо, дрова і торф, щоб якомога довше протриматись у Матіївці, якомога глибше пірнути у зиму і самотність, щоб, може, хоч там віднайти спокій, душевну рівновагу й омріяну творчість. У країні майже цілковита розруха, ніхто не справляється з тим, що один поляк назвав ситуацією. Треба надзвичайної зосереджености духу, такої самої, якої шукали і знаходили таки середньовічні містики, щоб перетривати, пережити, перетворити цей жорстокий час без богів, час, коли загинули стара мова і стара культура, а нових іще немає, й невідомо, чи будуть вони «взагалі» і якими вони будуть… Треба викопати коріння жоржин і заховати їх у погреб — до наступної весни, якщо вона буде, і для кого вона буде, і чи до жоржин буде нам тоді; але викопати і заховати треба неодмінно, щоб не померзло і не загинуло воно у суворій безплідній зимовій землі. Треба повиривати бадилля помідорів і перцю, позгрібати решту картоплиння і бур'янів, винести все це на город за хатою, а навесні спалити, щоб посадити нову картоплю, нові помідори і перець, нові жоржини з оцього-таки старого коріння. Мова й культура не загинули; просто осінь тепер, а потім буде зима, — тільки чи ж уперше переживати, перетворювати нам зиму? Треба дочекатися весни і висадити їх у свіжий пухкий ґрунт, прохаючи у небес дощу і сонця нашого насущного, щоб зійшли, і заквітували, і принесли нові плоди, в яких є насіння. Треба берегти насіння. Берегти зерна. А для того, щоб берегти, треба надзвичайної зосереджености і чистоти духу, терпіння і любови. Саме їх. Випалити сигарету, допиваючи рештки холодного чаю. Дописати сторінку. Вдягнутися тепліше і вийти на пронизливий жовтневий вітер світу з лопатою і відром у руках, з терпінням і любов'ю в серці.

12 жовтня

Сніг іде. Боже, сніг іде; як я радий йому, справді радий цьому ранньому снігові, що йде жовтневої ночі, вибілюючи порожній город, пролітаючи навскоси у світлі електричної лампи на ґанку; сніг нічний, сніг, як останній і єдино можливий порятунок від безумства, депресії і занепаду. Така тиша панує у хаті. Тільки гуде полум'я у грубці, тільки вітер зривається, кидаючи у вікно пригорщі нових сніжинок, тільки годинник цокає. Іде сніг, і час іде. Дочекався таки. Звісно, до ранку він, мабуть, розтане. Але це нічого не міняє. Головне те, що можна написати сторінку до щоденника у той час, коли йде сніг. «Упродовж снігопаду» — як назвав свою книжку Ігор Римарук. Це наш сніг іде. Вони безвладні перед снігом, вони безпомічні перед ним, вони нічого не зможуть зробити, щоб перешкодити снігові. Вони не зможуть заарештувати його, відправити на допит, примусити працювати. Вони не зможуть переконати його, заґітувати, обдурити. Він — сніг, всевладний, вічний, чистий, сніг-у-собі. Він однаково падає на голови праведних і нечестивих, він приходить і відходить тоді, коли йому цього заманеться. Він — це тиша і сяйво серед ночі, він — це любов («Ty jeste's 'sniegiem, со bieli szczyty kontemplacji і lagodzi zary zmyslowo'sci». F. de Osuna), він — посланець Божий, так довго, з такою тугою очікуваний. Він падає на матіївські ліси; він падає у холодні темнозелені води Сейму; він падає на бані батуринської церкви, на колони палацу Розумовського, на мою маленьку хатинку. Тільки сніг порятує мене. Тільки сніг є Спасителем і Лікарем, — тільки його посилав Бог сюди, щоб остудити мої пекучі рани, щоб очистити його чистотою мій бруд, щоб надати форму свідомости, як надав Він її кожній окремій сніжинці. Христос — це сніг, який приходить серед ночі. І так пливемо ми в сніговій завірюсі, повертаючись назавжди до небесної своєї батьківщини.

23 жовтня

Потужний вітер торгає сухим листям і сміттям, пливуть хмари, мало не торкаючись антен на дахах, і голі каштанові віти та велетенські калюжі нагадують про березень, про передчуття й інтуїції; деяким із них судилося справдитись, інші ж виявляться минущими ілюзіями, обманом почуттів, марнотою. Тільки те, що справдилося, не є марнотою. Те, що здійснилося, проявилось, увиразнилося… А сніг, про який я писав на попередній сторінці, розтав наступного ж дня. Сиджу у Бахмачі, в батьковому кабінеті, пишу. Ось уже п'ятий день я тут. Гортаю «Всесвіт», бавлюся з малим Сашком, дивлюся інформаційні передачі. Пишу ці риторичні фрази, шукаючи зосередження. І полум'яніє горобина під вікном, і шумить на буйному вітрі тополя, і закінчується жовтень, дуже швидкий, дуже важкий, один з найважчих місяців цього року. Втік із Матіївки, втомившись переборювати постійну сонливість і неприкаяність, самотність і відсутність праці. Втім, чи праці? Над чим я працюю? Я не працюю, я є. Часом це «є» важке, часом — легке, проте воно — не праця, не обов'язок; воно — незадоволена потреба бути, нереалізована можливість бути, бути зараз, тепер (О. Пас), вже, бути тут-і-тепер, а не десь-і-потім. Що таке «бути» у моєму розумінні і чим воно відрізняється від «є»? Тим, що «бути» — це осмислене «є», а існування — «є» неосмислене, Осмисленість думок, слів і вчинків, осмислення довколишности, наявність ладу і гармонії, відвойованих у внутрішнього тісного хаосу, темної порожнечі, — задля внутрішнього просторого простору, сповненого ясним і чистим світлом.

Буття як присутність і наявність, наочність, а не навпаки; чому? Чому, адже я все одно є? Що означає осмислення, чого саме воно вимагає від мене? Зосереджености духу. І просто: духу, бо присутність і наявність його — це вже зосередженість. Зосередженість, «увага» Сімони Вайль — це не передумова й не засновок, а вже наявний вияв присутности духу, зримість його й очевидність. «Все, що видиме, — мертве» (Г. Чубай). Осердя. При-сутність. На-явність. Явна сутність. Суттєва явність, смислом наповнена яв, реалізований, зримий акт. Буттєвий і духовний акт. Видобута іскра, вирощений хліб, збудована хата, написана сторінка. Буттєвий акт, а не робота. Чому не робота? Тому, що буттєвий духовний акт — вияв свободи, можливо, надмір, надлишок свободи, перехлюпування її через край, спонтанність. Невимушеність, безумовність, обезумовленість. Організована спонтанність — чи це можливо, чи це дієво — маю на увазі ритуал — видимий ритуал як організація, свідома, життєво необхідна організація свободи або, точніше, викликання свободи, заклинання дощу, магія. Саме під цим оглядом я писав «Воскресіння чаю», статтю про ДАК. Але писав про це так, як воно мало би бути, а не є тут-і-тепер. Неусвідомлена нещирість, велетенські кредити. Жоден з нас, а я в першу чергу, не осягнув уміння ритуалу, достатньої покори перед ритуалом і довіри до нього та до себе. Адже ритуал — це обов'язково освячена дія, дія, яку неможливо не виконувати; це певна послідовність, щоразу одне й те саме задля досягнення одного й того самого — тотожности. Тотожність собі, тотожність оцьому Тут і оцьому Тепер, тотожність свободі. Але все це треба виконувати, цього треба досягати в дійсності, а не моделювати в теоретичних міркуваннях, хоч би якими цікавими й багатообіцяючими вони були. Отже — робота? Чи акт свободовиявлення? Для того, щоб виявляти щось, треба його мати, і мати з надлишком. Проте свободу неможливо мати, її можна тільки бути. Знову одне й те ж саме (тотожність).

Для того, щоб бути вільним, треба бути собою сповна; для того, щоб бути собою сповна, треба бути вільним. Замкнене коло. Тотожність. І в першому, і в другому випадку насамперед треба бути, що ми вже маємо, бо ми є. Такі умови можливости («для того, щоб… якщо, то…»), такі замкнені кола випливають з уже-існуючої ситуації, наперед-заданої тим, що ми вже є. Наша свідомість-мова заведена на зациклювання; вона тяжіє до циклічности, тому що вона постала в циклічному світі і є ним. Лише ця циклічність природного універсуму — єдиний видимий лад; але вся справа в тому, що дух і розум не є природними. Зациклювання розуму засобами мови — це не лад і не гармонія, а щось на кшталт обтяжливих наслідків першородного гріха. Циклічність — це зумовленість причинами й наслідками. Свобода — нециклічна й незакономірна. Свобода — неприродна. Тіло прагне циклічности й закономірности, дух прагне свободи і спонтанности. Чому дух прагне свободи? Тому, що він — вияв свободи; він прагне бути, бути вічно, а оскільки лише свобода породжує його, тож і прагне він тільки її — передовсім.

26 листопада

Довго не міг учора заснути. Згадував день свого хрещення — сніг, що тане, хмари, знаки хреста на чолі, грудях, руках і ногах, які проставив старенький священик із білою бородою у своїй хаті, де тихо і спокійно пахло ладаном та воском, де лежали такі таємничі і привабливі фоліанти; як повертався від нього, почуваючи якусь ніяковість перед людьми — мені здавалося, що всі бачать ті знаки хреста і через це звертають на мене увагу. А ще той настрій упевнености в собі, сумирности і безстрашности суміш, а ще ті хмари, повні весняних дощів і квітів. Мов уперше в житті, читав Євангеліє, яке взяв у Марії Хрисантіївни, матері моєї хрещеної, — кишенькове дореволюційне видання, дуже дрібний шрифт і, знову ж таки, запах тієї книги — віск і ладан, запах чужого житла і чужої долі, і весна, така рання, березнева, юна-юна, ще майже дитина.

А потім — Таня і Кирилівська церква, врубелівська Мадонна з немовлям, вузенькі й круті сходи на хори і музика Березовського; а потім — Таня і Лавра, вузесенький серпик місяця в руїнах собору, липень, вишита сорочка і довга й запашна дівоча коса, яку розплітав; а потім — Еклезіаст і опале жовтогаряче листя на сліпучо-чорній землі; а ще потім — проводи в армію, і хрестик, який я загубив у автобусі, що привіз нас до Чернігова на призовний пункт. І два роки пекла. І повернення, і катедральний собор у Львові, у якому стояв разом із Галею, дивлячись на золоті окуляри ксьондза, слухаючи вперше у житті живий орган, який згодом, через шість років, озветься до мене пізно ввечері з-за зачинених дверей Маріяцького костелу в Кракові, у травні, серед буйної зелені, під тихий плюскіт водограю.