У моєї дружиниподерся сандалик —сідаю лагодити,сідаю ремонтувати.Доки майструю,доки мудрую,отримую прочуханку:ще б пак: подерся сандалик.— Як цього капосного сандаликавідремонтувати? — питаю дружину.— Ніяк! — каже —треба дружину поцілувати,бо вже капосний сандаликвід-ре-мон-то-ва-ний!
«Дзвенів цей світ…»
Дзвенів
цей світ,дзвеніла далечіньі сум дзвенівтеплом тонкої ниті.Надходить літо, із незграбних слівтакий видобувається мотив,що треба знові мріяти, і жити.
«Він був геть зболений, але…»
Він був геть зболений, аленас протинало й розтиналойого скажене кабаре.Його призначили на час,та він ударив — не прогавив —і збурив повені і нас.Йому везло — кришталь і злов цих поселилися покоях,а нас, тверезих, не було.Був трунок і вода, а ще —домашні дами без піжамиі погляд злий через плече.
«Задума днів і дні задум…»
Задума днів і дні задум:Держава, Воля і Росія.Ночами колобродить сумі повертається Надія.У спогадах і сивиніти замовкаєш. Ніч — це простір,в якому блимають вогні,неначе очі ніжні й гострі.Кого чекаєш? Ти пройшовшляхом незвіданим і лютим.Куди ж пішла твоя любов,неначе батальйон під Крути?
«Вільшаного короля барви…»
Вільшаного короля барвигудуть червоним гудінням метро.Вертаюся в свою ізольованість,в пробивання ґрунту рослиною.Кола обмежень, квадрати табу, кільцевий рух змії —думка йде по колу червоних і зелених ромбів.Відгортання Всесвіту —перетворення підлоги в стелю.Переходячи з простору в простір, набуваємо нових друзів,такої ж видозміни, як підлога і стеля.Тяжіння об'єму до абсолюту і відсутності граней.Поєднання за валентністю передбачає нові елементи, зокрема любовнийтрикутник, за винятком соляної кислоти і кухонної солі.Лексика сягає далі, ніж розуміння:в окремих випадках не вистачає слів,тоді мислимо образами.Співіснування простору перетворює менев куницю, що женеться за мисливцем.Бояри ладнають пастку.Втікаючи, ховаюсь у твоїх снах.
«Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.…»
Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.Спаковані валізи. Пил на шафі.Ми від’їжджаєм. Час минати звідси,не забуваючи листів і фотографій.З легких тенет дзвінок проріже сутінь,і
телефон меланхолійно забанує.Ми від’їжджаєм. Пам'ятати мусимпро речі, що минаються не всує.З чужих квартир, мов на шкільній перерві,ми вириваємось з надій, з повстань і крахів.Весна минає. Проведи іще раз,не забуваючи листів і фотографій.
Дике поле. Серед снігів на згарищі
Ніч оповила мене.Ніч, золотава і тиха.І передвістям лиха —віхола, що мине.Холодом потяглоз дальніх країв надхмарних.Лихо мине. Намарнеце опівнічне золото.Жалить жалка жалінь.Тихо, святково і пусто.Несамовитим згусткомрозколихалася тінь.
«Осінь. І я повернувся сюди…»
Осінь. І я повернувся сюди,де проживаю під Знаком Біди,де самотою, неначе сліди,грузнуть і тижні, і Знаки Біди.Осінь. І я повернувся в той дім,де пригадаю осінній камініншої осені. Морок і тлінв серці справляють дзвін-передзвін.Осінь. Але товариства нема.Горло стискає тривога сумна,наче шовковий аркан навздогінз льоту метнула білява зима.
«Так, наче життя скінчилось.»
Так, наче життя скінчилось.Так, наче збираюся вмирати.Кожен спогад закінчується болем,кожен спогад закінчується гіркотою.Безцільне блукання знайомими вуличками,безцільне пересування з дня в день.Зустрічі, вірші, пошуки роботи —дія інертних сил,без мети,без насолоди,байдуже, невразливо, неспішно човгаю.Так,наче хочу вмирати, алев кінці кожної байдужостічекаю мети, чекаю азарту.Дописую хеппі енд,немов сподіваюсь отримати листаз далекої Юності.
Іван Малкович
Династійний київський поет
Аттилі Могильному випало пройти свій творчий шлях у звичній для українського митця шапці-невидимці — обмаль статей про його книжки, обмаль згадок у пресі.
На щастя, за останні два-три роки у розмовах з кількома американцями, що цікавляться українською поезією, несподівано зринало Аттилове ім’я із незмінними захопливими ескападами про англійські переклади його віршів, які напрочуд суголосні західному світовідчуванню. Це й не дивно, адже Аттила — поет найбільшого українського мегаполіса, і в його поезії чимало образів і настроїв так чи інак співзвучних з тими ж американськими бітниками, та й сам він під кінець життя зовні став дуже схожий на бітника, але не через епатаж, а просто тому, що в його житті пішло щось не так.
Проте в його поезії — з осяйними чотами вершників, урочистими княжими виправами і половецькими очима кельнерок київських кав’ярень — мені передовсім вчувається мимовільне відлуння Дарагана і Ольжича. І, звісно ж, раннього Антонича, але якогось дуже київського. А в останніх поезіях — пронизлива мандельштамівська безвихідь… У віршах Аттили Київ постає повнокровною україноцентричною Меккою. Мова його віршів точна, шляхетна, рішуча і рвійна — так могли розмовляти давні українські княжичі, що, вирушивши колись у небезпечні військові чи мисливські виправи, несподівано зринули в сучасному Києві.