Безмежжя цього простору,що торкнувся наших очей, — нетривке,наче пам’ять пригаслих губ,і треба пройти через холод оцих пустель,де кожна поразка людини —наче коштовний рубіну залізній оправі шолому.І томуця данина червоних тонів має сплачена бути,і все промине,навіть тепле каміння храмів,що спрагло обличчя підняли,в чорних пісках зникаючи.А тоді, на межі, надійде щось забуте давно,наче сміх, або плач,або просто далека
луна срібних звуків,що в просторі тихо падають.
2. На похмурій вулиці
Потойбіччя снігів починається там,де ледве мріють долиниз вузькоколійками в глибині, а тут —як акварель невідомого майстра —оголеність шпилів,що самотою ідуть до небакрізь холодне світло пожовклої зими.Через цетреба мовчки ввійти в колихання повітряна вулицях темних і мокрих,де двері під’їздів пофарбованоіржавою фарбою,а плями на стінах —це тільки ознака віків проминаючих,і не потойбіччя шукати,а мить найкоротшу,бо лиш голуби,наполохано вилітаючи з вікон горищ,можуть вивчити кожен вигинчерепичного моря під крилами.
3. Химерна весна
Від того, що день стає все прозоріший,сніг, як іскристий пророк,прозорість цю перетворюєу легку мелодію дахів,що, мов пасма кольорового диму,піднімаються вгору з Подолу.Стримані сплески яскравих тонів —у довершеній чіткостікам’яного слов’янського міста,де камінь — тонкий і прозорий,мов гілля дерев,і тільки під вечірпаморозь, ледь струменіючи,тендітна, як скло,незграбний ескіз кохання малює,коли почуття ще туманні і дивніі, мов крізь серпанок,вулиця проступає з рядами зелених будинків,що вгору ідуть, порослі мохом.
4. Патріотична химера
Осінь прийшла,як повільний нічний трамвай,випереджаючи смерть,задзвонила падінням червоного листяпід ноги,і я назвав твоїм іменем Україну,бо мусив цей край ще хтосьполюбити так сильно,щоб тільки коханням назвати його.І все, що я мав,що ледь проглядало, мов замок,потьмарений в завісах дощів,змаліло, і вразранковий туманпровулки закутав аж по карнизи будинків,сховавши від окаі листя, яке опадало,і цинкові відра зі сміттям,і сірі машини, накриті брезентом;і ледве донісцей запах ялин і глибоких озер,що лиш у долонях твоїхлишився, як спогад про вічність.
5. Лірична химера
Коли надходить час іти коханим,то тільки музика, як передчуття вокзалупринесе спогад про золотаві плечі жінки,що на тлі білих ковдрбули тільки як сонячний відблискна речах, залишених у кімнаті.Ми прощаємось трохи сумно біля входув метро,і наш подих розтає в морозному повітрі,незграбний, як міф про вічне кохання.І тільки коли наші очі зустрічаються,ми посміхаємось легко і просто,і ця посмішка,ніби вогники цигарок вночі,вихоплює з темряви наші обличчя,і раптовий спалах очей,і розуміння того,що наше прощання —світле, як музика полинукрай шатра,край сонця мандрівного.
6. Химера в індустріальному
пейзажі
Напевно, тому,що в нас не було філіграннихстарих дзиґарів,що можуть на ратуші час вибивати,час пікнас провіз у тісному тролейбусі.І світ нам явився,де лінії автострадбули, ніби руки коханців,і музика в барах — бурхлива, як яхта,яка всі вогні засвітилаі мчить серед рифів вночі,блискуча від піни морської.
7. Оголена химера
Одноманітність дощів,мов біла піна жерделівв годину цвітіння,асфальт інкрустує неймовірним блиском,і одне мерехтіння від стін кам’яних відлунюєяк доказ того,що кохані приходять непомітно,наче луна у примарному сяйві дощівз кольоровими струмками води на мокрому одязі,щоб тільки очима, а не тихим дотиком гублегенду про Беатріче творити.
РЕНЕСАНС
Цикл
1. «Візантія і присмерк…»
Візантія і присмерк — ранковий, мов присмак цикути,і гойдання дахів черепичних — наче шовк колісниць і плащів.Увійти у цей день — як до леза ножа доторкнутись.Увійти в опалеву кімнату з галереями пристаней і човнів.Асфальтована вуличка рухом недбалим відімкнесонний порт і поезію телеграм,і на тлі цих зелених дерев червону цеглу будинків —наче давньої книги тонкий і потертий сап’ян.Біле сонце слов’янське від сотні суєтпіднімає це місто на вежі і списиі малює навпроти легке і кохане обличчячи дівчатка, чи панни, чи так — ренесансу портрет.
2. «Полудень, курява…»
Полудень, курява,все різке і суворе настільки,що навіть вода в водограяхкольору золота стала.(Наша пристрасть вже кинула насв тінь від парасольки над столиком,краєвид на Поділі піняву прохолоду склянок)Трохи сумно тому,що здається пом’ятим і зайвимодяг, місто, життя,тільки сонце —тягуче, як мед,учить всіх переможених,що лиш те насолода,що кров’ю і силою взяте,і в граничній яскравості фарбнаші слова — ясні,ледь посріблені зовні коханнямтемним, як татарський набіг.
3. «Ввечері машини поливають вулиці…»
Ввечері машини поливають вулиці,і асфальт стає оксамитовим,наче звук флейти,і це оксамитове звучання вечорастелеться над нами,мов запах розквітлих вишень.Врешті ж,музика подібна до слів, а тут —просто раптом докотилася лунавід трамвайного цокотіння,чи далекий гудок пароплава,а чи сміх безтурботний тих,що місто це називали своїм,а були так недовго,що лише майоріння потертих плащів,запах полину і втомлених конейзалишали в цих стінах.