Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

КОРАБЕЛЬНЯ

Цикл

1. «Зоряний легіт…»

Зоряний легіт усіх водоспадів землі в цьому дощі заблукав і шукає, і плаче. Рейд у тумані, як в золоті, а кораблі в безвість ідуть, розтають і згасають неначе. Літо води у прозорих цямринах долонь. Літо оцих королівен, крізь відсвіт кульбаби далі ідуть. Все проминає, і знов все починається рейдом, туманом і кораблями. О будівничі! Занурте дзвінку пилу в плесо дерев, обважніле, м’яке, гаряче, наче груди варязьких вагітних, молодих королев, що на світанку заснули і сни

невідомі бачать. О будівничі… Як молоде вино, наливаємо наш корабель в чашу прозору оцих риштувань у сосновому золоті, що, наче мед, струменіє із ран дерев в дзенькіт сокир, в метушню теслярів і потужні удари молотів. О будівничі… Фортеця і ви — це все. Камінь фортеці в траві — наче оса в бурштині. Все — в переливах мечів, і хвиля бурштину несе в літо долонь кораблі — неземні, навісні, ясні.

2. «Де розквітлий бузок…»

Де розквітлий бузок фіалковими тінями ллється на тіла розпростертих, і сонних, і світлих в траві. Де високим лишилося все, бо все — перемелеться: запах борошна, легіт прозорий і кораблі. Відблиск сонця в повітрі в’язкому тече, мов кінноти барвисті плащі розтають у повільному шлейфі куряви, і повільним жестом руки сталь сокири входить у дерево золоте і виходить із нього — волога, тяжка, закурена. Все — прийдешнє, і все — сотворенне у цьому сторіччі. Лиш тіла розпростертих в коханні, в траві, в напівсні: на скелястому березі — злами сонця у краплях суничних — зустріч сталі і дерева — у наскрізнім промінні прозоре гудіння бджоли. Полонянку свою і княгиню жадану свою в цім краю, де єдине живе, і вирує, і плаче, одне: корабельня; де тягучою кров’ю дерев напоєно линви, каміння і землю, наче хліб свій останній, жаданий, гіркий, притискаєш до губ полонянку свою, королеву. Перші краплі дощу. Нас пробуджує срібло і шовк, що тіла обгортає і робить їх ближчими, злими, гнучкими, наче посвист змії. І сплітаються звуки й уривки думок у дзвінкий краєвид корабельні, кохання і зливи.

3. «Ти прийдеш навесні.»

Ти прийдеш навесні. Із блакитних і синіх осель заклубочать дими, і падуть на них стріли навскісні, і по чорних колодах, наче звір, сповзе корабель і ударить грудьми у мальовану браму пристані. Ще й мальовану дивним, лихим візерунком заклять, нескінченним орнаментом долі, кохання і смерті: на закурених вежах сурми понуро кричать, у крикові їхньому — голі ми. Голі, та вперті. І сповзе корабель. І ударить грудьми. І шукай тоді наших по всіх незліченних причалах і корчмах. Розпадеться князівство, і манірній величі — край, і котитися світом нашим довго і марно тамованим ордам. Ти прийдеш навесні, в білій куряві, білій і золотій від таких нетутешніх повір’їв, і марень, і буднів, і побачиш: на обрії чорні цяточки кораблів, наче очі, відкрились і дивляться, і невідступні.

4. «Скелі тануть над берегом…»

Скелі тануть над берегом, краплі забарвлюють тло у червіньку мечів. І черлених щитів при коліні, мов квіту, лягло по обидва ряди, де порубано щире золото. Скелі тануть над берегом, з чорних лісів піднімається вир чорних псів, і вовків, і сокир, піднімається змій, і палає його луска, і кудлатими хвилями починається приказка. І тече череда. А на темних колодах мостів дістають з-під кирей, і кривавиться

ніч, і біліють в імлі білі куни у золоті і серебрі. Проводжайте гостей. До суворих норвезьких морів вирушають ладді.

СОБОР

Цикл

1. «Бджоли летять.»

Бджоли летять. Бджоли окутують нас, у важкому їхньому меду світ кленових човнів, світ будинків, мостів і пагорбів дзвінкими голосами дітей пливе. Світе мій у затінку дерев. Князю мій, оксамитами, човнами, дівами в хвилях легких повертаєшся — місто дзвінкове в плачі голову закинуло: там за пагорбами полк твій птахи крилами накрили. Вікно відчиняємо, день тягає, мов шовк, на пагорби правого берега: колії підземки в снігу ідуть за обрій. Крислаті дерева Відрадного, солодка курява Відрадного — голубник для всіляких — вороних, карих і просто голубник: стріли летять, і стріли влучають — в прозорому сосновому повітрі лівого берега, наче мідний меч, злітаєш в моїх руках, сяйвом залита, стрімка.

3. «У диму цигарковому місто — геть промислове…»

У диму цигарковому місто — геть промислове, у диму на світанку ми — в крові, ми — вершники, юні, ми на конях приходимо, і в траві, над нами, як горлиці, — діви юні, вродливі і ніжні, і кохані, тому що — в диму світанковому. Очі бога трави, ці зелені, веселі, закличні, очі наших дружин і прохають, і пестять і ще — ще не всіх золотих у світанку, на злеті перехопили, ще виносять вино синьооким, русявим і молодим. Місто дихає, пагорби — в синьому мареві, небо — в золоті, діви — в хутрах, ще усе на місцях, ще цей чвал підхопив і несе, і гойдає: О шовкова трава Берестечка і удар кінноти під Батіжком.

4. «Орлине гніздо.»

Орлине гніздо. Сходи нагору ведуть, гілля дерев над ними склепіння гнучке утворює, в затінку їхньому бронза мечів потемніла від крові. Бронзу щитів змикаємо, облич наших — не видно, ми ж — бачимо все: стріли дзвенять, від щитів відбиваючись, падають в куряву на сходах. Дерево стріл — чорне, важке, задушне, мов коси рабинь візантійських. Гнучкий, наче рись, наш прапор вгору повзе, понурих стріл уникаючи. Шерсть рисі пахне лісом ранковим, очі рисі палають синім вогнем: ми луки тугі піднімаємо, стріли дзвінкі лісові крізь зелене сплетіння гілок, наче дикі бджоли, дзижчать. Щити на плече закинувши, вгору ідемо, мечі на ходу витираємо. Світ у долині — ясен, і переможцям — слава.

5. «Присмерк за вежами…»

Присмерк за вежами — ми від юності ідемо: давніх друзів ледь впізнаю — щось інше нас нині об’єднує. О нескінченний стрій вічного рушення посполитого: стриманий шурхіт слів, сніг непорушний на вежах і в суворому світлі вродливі обличчя княжичів. Всесвіт над нами — наче тінь снігопаду, але на засипаному снігом континенті людина збудує дім, людина утвердить себе. В центрі Всесвіту — планета людей, цей залізний і жорстокий світ, світ красивий, гідний того, щоб в ньому жити.

Під ясним сонцем

Пісня сонцю

І повітря — легке, і зола — легка, і сліди від вогнів — легкі: у вогні — вода, у вогні — орда, і заграва — на обрії. (Прийшли три князі, три мечі при нозі — три соколи в піднебессі) Дажбог (Закурили дими, підняли доми — підняли нас князі) Дажбог І повітря — легке, і зола — легка, і сліди від вогнів — легкі: у вогні — вода, у вогні — орда, і заграва — на обрії.

АРІЇ

Цикл

1. «Коли білі баранці хмар…»

Коли білі баранці хмар котяться безладною отарою на схід, ми ідемо назустріч сонцю, дзвінкі від спеки і камінного пилу, що лишається в складках одягу. Холодна вода водограїв куриться під копитами коней, вечірнє сонце, наче червоний кетяг винограду, зависає над бійницями веж із жовтої цегли, і легкі полотняні намети на мовчазних майданах Міста вітер пахощами садів наповнює, а в освітлених місяцем завулках жінки повільно з тісної білизни виходять і, білі стегна звільнивши, білими гарячими ногами прагнуть спіймати безмежну ніч, сплітаючи їх у нас за спиною. І якщо ми приходимо вічними вершниками, ми нашу волю по колодочку вбиваємо у Схід.