Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

3. «Таке пекуче сонце…»

Таке пекуче сонце ще ніколи так не випалювало цей безкрайній степ дахів, вулиць і колій. Голоси долинають пісень нетутешніх про світ, де білі лінії мармуру оздоблюють селища цегляні, наповнені квітами, виноградом і шумом прибою, наче плескіт незримий хвиль підступає до веж рудуватих спекотного слов’янського пограниччя. Дощі упали на місто, як тачанки на Знам’янку, — бачиш, гілля дерев і мул застелили хідники, бачиш, як разом з останніми краплями летить на місто барвисте світло і

в його потоках тверді постаті людей — друзів, дітей, коханих. Місто наше, дерево наше самотнє на обрії, сьогодні пульсує наша кров каламутна, степова, полків половецьких, полків касозьких, полків слов’янських.

4. «У віршах залишиться…»

У віршах залишиться музика, що супроводжувала нас в дорозі і в коханні, залишаться обличчя друзів, голоси птахів на вулиці і грубі, яскраві кольори цього міста медового в травах, але іще більше не буде сказаним. Час наш у віршах легший був і мелодійніший, степ, що дзвенів від роси, десь на денці очей світло беріг легке — нині дивимось вгору — на бурунах дахів гойдається наше сонце, засипане бризками квітів. Образ прийдешній моря заливає прозорим серпанком будинки, квартали, вулиці, що в куряві безмежного степу пливуть, як строкатий загін вершників.

Уривок

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Неначе куля з карабіна, пішов експрес на Будапешт.

Обриси міста

«Квартали…»

Квартали, які я вже, мабуть, не забуду. І ці двори, що пам’ятають, як дзвеніли наші гітари і як ми ішли звідси поодинці, покладаючись лише на щастя та на скупу правду наших вулиць. І час від часу кожен з нас вертався, щоб міцно-міцно притискатися плечима до твердих стін цих п’ятиповерхових будинків. І, може, найбільша чесність київського передмістя в тому, що нас ніколи не питали — куди ми йдемо.

ЧОРНІ ОЗЕРА

Цикл

1. «Я не відаю, що творю…»

Я не відаю, що творю: лінія снів — прокреслена між минулим і мною, але повертаюсь в минуле, туди, де катери вперше входять у води затоки: під жовтим листям — свинець і сталь, а згори — катери вайлуваті і шелест води біля борту. Я люблю тебе, моя любов. Туман осідає важкими краплями на метал. Піди зі мною, щоб я не повернувся: осінь — це спалах узлісь у тумані і стрімкі силуети катерів, спрямовані все далі.

2. «Залишається мелодія і сум.»

Залишається мелодія і сум. Глянь, це ти і я, це той день, в якому ми любимо одне одного, це світ, де голоси нашої юності натягнули сталеві троси над затокою, над катерами з обдертою фарбою, над поїздами, що повезли перших. Зійди на цей міст, і назвімо його пам’яттю. Коли підуть останні, залишиться тільки сум, наче вино, настояне на травах: вікно — це неминучість скла, перед яким зупиняємося.

3. «Місто вночі…»

Місто вночі — озеро для птахів перелітних. Вони опускаються в його вогні, і вода тіней змикається над ними. Прокидаючись опівночі, бачимо: сірий морок притрусив місто, наче попіл жарини багаття. Спалахуємо крізь них. Проведи мене цією стежкою: леза мечів залишають свої гнізда (час вирію — час прощань): надто похмура рать, але маю бути там. Рух рядами, наче прокинувся звір, чорнота сталі створює відображення озера. В глибині вод — течія прозора і затока осіння, засипана листям барвистим.

Пластика Архипенка

Наших спогадів плутанину і важку зримість предметів, створених нами, ми звідти принесли, де можна світ усвідомити не як безмежну самотність в оточенні тиші, а як силуети будинків у фіолетовім надвечір’ї і, може, контури дерев, розмиті дощем і вітром. …і тепер залишаємо в просторі мармуровий пливкий силует двох коханців, позначаючи цим не нашу мету, а просто доцільність нашого існування між зір, що самотнім своїм світлом схожі на іскринки сміху в зеленавих слов’янських очах.

СПЕКОТНОГО ПОЛУДНЯ

Цикл

2. «Земля скорботи нашої.»

Земля скорботи нашої. Цьогорічна павутина над пероном і обриси голого тіла крізь тонкий ситець. Довга ніч поверне поїзди. Ходою тигриці самотнім пероном: молоді стегна роздирають білизну — спрага: біла піна Кіприди у вузеньких трусиках. …Весна надій, весна сподівань великих…

3. «Дощів тяжкий оксамит…»

Дощів тяжкий оксамит вкриє цей край, в дощах — повертатися нам: забуття — єдина невичерпність. Повернемося яблуками зі свого саду: сезон оксамиту триває, сезон вогнів у розбитих вагонах. Жінки на переїздах — наче розкриті роти ночі, волаючої за нами.

Довільний рух

Сльота на передмісті. У безлюдному парку — ти з гілкою сосни в руках. Спускаємося сходами до ставка: причал з човнами — у затінку верб, тому місяця звідси не бачимо, лише блискітки кольорові і синя гілка сосни, що гойдаються на хвилях. …Твої губи шукають мене, мокрі від дощу вечірнього… …Вогники цигарок зблиснули на причалі… …У сльотавому передмісті знаходжу твоє кохання… Заходимо в себе, наче забредаємо в воду. Пальці наші сплелися недбало, а вільною рукою піднімаєш все вище спідничку, зібгавши її спереду в кулаці. Крізь соснову глицю, тріски і листя, що гойдається на поверхні, входимо все глибше, відгрібаючи руками сміття, яке хвилі підносять до нас.