Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

НІЧНІ МЕЛОДІЇ

Цикл

1. «Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля.…»

Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля. Ти не розумієш слів, але розумієш почуття. Зараз ти ідеш вулицею, твоя кохана іде поруч тебе. Зупинись і подумай, врешті, немає значення, про що думати. Ще вчора тут усе було правдою. Сьогодні — це історія. Увімкни музику — це золото тих, що не мають, це Батьківщина тих, що в дорозі, це народ тих, що спрагли боротьби, — увімкни музику. І подумай, чого ми так любимо історію: в безмірі часу твоя частка не варта гри, але ти почнеш її. Твоя кохана прекрасна, вулиця,

якою ви йдете, обсаджена деревами, і, озираючись, бачите, як діти біжать у школу, а бровки хідників і паркани пофарбовано білим вапном. Розумієш: весна. Піт кохання заливає вам очі, коли минає насолода. Візьми цю хвилину з собою і рушай в дорогу. Віднині ви — вдвох, але час не має жалю.

2. «Виходиш з роботи…»

Виходиш з роботи і в магазині на розі, спершись ліктями на стійку, випиваєш свою чашку кави. Друже, озирнися: чого ти такий самотній? Твоя юність пройшла, твоя зрілість нікому не потрібна, твоє майбутнє — безхмарне. Вночі прокинешся і відчуєш спрагу: таке враження, наче тебе розстріляли. Встанеш, вийдеш на кухню, ковтнеш чогось і ввімкнеш транзистор. — Амадею, дай мені розраду. — Людвігу, примири мене з долею. — Джоне, у вас там теж іде сніг? — Друже, ти живеш в епоху телефонів. Набери номер і чекай: ніч лусне, і явиться вона — музика для тебе і тільки для тебе. І тоді відчуєш прикрість — тебе стандартизували, і зрозумієш, що навіть немає кому поскаржитись.

3. «Далебі, тебе зробили зі сталі.»

Далебі, тебе зробили зі сталі. Якщо я стрілятиму впритул — кулі повернуться до мене. Хто з нас народ — ти чи я? Глас народу — глас божий. Хто відважиться сказати, що ми — одне. Стрілець і мішень. Мішень і стрілець. Глянь на дорогу між тобою і мною. Палаймо в мирі.

4. «Літак підніме тебе…»

Літак підніме тебе, і ти відчуєш сльози на щоках. Земля пішла з-під ніг, і тобі здається, що це життя пройшло повз тебе. Повертаєш його назад і враз розумієш, що це вже було. Ця мелодія вже вела колись тебе, ця рівнина була пустельна, і туман над шляхом падав легкими пасмами. Твій народ чекав тебе: і той, хто грав на площі, чекав тебе, і зранені, перед полем шибениць чекали тебе, і сміливі, горді, красиві, з мечами в крові чекали тебе. Але ти пройшов поруч, і зараз очі багатьох дивляться тобі в спину. Ти щулишся, але я нічим не можу тобі допомогти. Літак підніме тебе, і ти станеш поряд із простором, і будеш мізерно малий. Єси музика наша.

5. «Музика приходить раптово…»

Музика приходить раптово: бар’єри розтрощено, й звуки падають, наче парашутисти з нічного неба. Ляснуло полотно, ниті колиски натягнулись, і трасери куль врізаються в сонне місто. Ти також рвонув кільце, і тебе несе за вітром, наче обвуглену сторінку з блокнота. Ти думаєш, що це сон, але коли місто внизу оживає і починає бити назустріч, тобі стає боляче. Ти приходиш до тями в одній із кімнат висотного панельного будинку. Ти розгублений. Твоя кохана спить, загорнувшись у ковдру, — вона ще майже дитина. Ти шукаєш цигарку тремтячими пальцями, і її вогник виводить тебе з темряви. Вимикаєш транзистор, відчиняєш вікно і бачиш, як вибухають у небі пуп’янки парашутів. Звуки нуртують: іще мить — і ти спалахуєш, мов лампочка, яку вкрутили в патрон.

БУРЕМНИЙ

СЕЗОН

Цикл

1. «У сутінках вечорових…»

У сутінках вечорових, коли стрімкі силуети стрижів небо розрізали осіннє, у місті глибокому й тихому ми почали наше кохання, як революцію. Пристрасті нашої день — тут, серед цих кварталів, чий старовинний брук залито тінями дерев оголених: погляд твій мимовільний до них доторкнувся, і вітер, зірвавши цю маску спокою, нас розгорнув, як прапор. Темрява впала, вогнями дихало місто навколо. О золота печаль слов’янства, спрага справедливості нас піднімає, червоні і чорні тіні — поле вогню, з якого ми вийшли, кожен певний себе. Перші лінії світанку вимальовують серце республіки, що б’ється в промислових околицях міста.

2. «О народе, я — частка твоя…»

О народе, я — частка твоя і силу твою усвідомлюю: наче натомлений звір, дихає ввечері місто. Ми дорого за все заплатили. Історія народу — наша історія, історія держави — наша історія, ми собою її написали: в чорному контурі міста спалахи наших серць — очі бика розлючені. — Нашу перемогу ми нікому не віддамо, — сміються хлопці. — У нас вперта кров, і в ній уже нуртує слово страйк.

3. «Передмістя — снігами засипане.»

Передмістя — снігами засипане. Поїзди випливають з туману, медового, молочного, спекотного, поїзди до міста тяжіють, що полум’ям темним своїм в білих снігах жевріє. Незримо наповнює простір звуками і кольорами, легкі силуети будинків, наче листя кленів різьблене, в повітрі пливуть холодному. В тихому світі зимовому, золотаве, струнке, горде, місто, що величі своєї свідоме, химерними барвами сяє. Великим будеш ти, о народе, що столицю свою несеш, як дитя беззахисне на руках.

4. «Люди у светрах.»

Люди у светрах. Вечорами вони заповнюють місто: неспокійні північні характери, буденні в своїх клопотах, великі в своїй згуртованості. Тролейбуси пливуть в розгрузлому снігу, в хвилях ліхтарів і реклам, тролейбуси з обмерзлими вікнами, блискучі, іскристі — люди виходять і заходять, хочуть узгодити себе зі світом: нині це — палац крижаний, наповнений іскрами і теплом колотнечі людської. Люди у светрах, що день віддали плинові ріки, зараз, після роботи, — руки в кишенях, очі, швидкі та блискучі, придивляються, зважують, все помітити хочуть: сніг цей розгрузлий, машини в заметах, подвір’я заводу і голоси дзвінкі, що в повітрі морозному прожекторів світло гойдають. Затишно їм у цьому світі. Це їхній світ, і вони в ньому — великі.

5. «Цей сад на горах…»

Цей сад на горах — легкий і високий, в снігах — різьблений стежками. Нині безлюдний цей сад. Ми — у ньому, собою його доповнюємо. Світло хистке горобини — червоне і біле, ми між заметів ідемо. Місто — внизу, на причалах лежать катери, вирубані з криги. Місто — як на долоні, справами своїми живе, зіткане з вогнів і туманів. Сад над Видубичем, королівна варязька в слов’янських хутрах.