Кладовище домашніх тварин

Кінг Стівен

– А що ж там?

– Кладовище домашніх тварин.

– Кладовище домашніх тварин, – приголомшено повторив Луїс.

– Це не так чудно, як, мо’, звучить, – мовив Крендал, смокчучи цигарку і погойдуючись. – Тутечки ж дорога. Багато тварин врізають дуба саме на ній. Здебільшого коти і собаки, та не тіко вони. Одна з тих великих вантажівок «Орінко» навіть була переїхала домашнього єнота. Його тримали діти Райдерів у – дай Боже пам’ять – сімдесят третьому, а мо’, й раніше. У будь-якому разі до того, як єнотів і тих смердючих скунсів заборонили тримати вдома.

– Чому заборонили?

– Сказ, – відповів Крендал. – Він зараз дуже поширений у Мені. Кілька років тому на півдні штату один величезний сенбернар

сказився і вбив чотирьох людей. [13] Це було ще те пекло. А все тому, що псу не робили щеплення проти сказу. Якби ті козли таки вакцинували його, то нічого б не трапилося. А єнота чи скунса хоч двічі на рік голками шпигай – не поможе. Та єнот Райдерів був, як колись казали, справжня «лабонька». Він підповзав прямо до тебе – Боже мій, яким він був тлустим! – і лизав тобі обличчя, наче цуцик. Батько навіть заплатив ветеринару, щоб єнота кастрували, а це ж коштувало шалених грошей!

13

Алюзія на роман Стівена Кінга «Куджо» (1981).

Райдер працював у Бенгорі на «Ай-Бі-Ем». [14] Кумедно, ті двоє хлопів, мо’, вже доросли до водійських прав. Але вони переїхали в Колорадо років п’ять, а мо’, й шість тому. Чи то смерть єнота на них вплинула? Метті Райдер так довго плакав, що його мама злякалася і хотіла повести хлопа до лікаря. Гадаю, їм вдалося пережити травму, однак вони ніколи цього не забудуть. Коли тварину збиває машина, дитина цього не забуває.

Луїс повернувся думками до сплячої Еллі та згадав про Черча, який глухо муркотів біля ніг своєї хазяйки.

14

Американська електронна корпорація, найбільший світовий виробник усіх видів комп’ютерів і програмного забезпечення, один з найбільших провайдерів глобальних інформаційних мереж.

– У моєї дочки є кіт, – сказав він. – Вінстон Черчилль. Черч, як ми його називаємо.

– А коли він ходить, у нього йончики теліпають?

– Вибачте, що? – Луїс гадки не мав, про що йдеться.

– Він досі має яйця чи його вихолостили?

– Ні, його не вихолостили.

Насправді з цим були певні проблеми ще в Чикаго. Рейчел хотіла, щоб Черча кастрували, навіть записала його до ветеринара. Та Луїс усе скасував. Він досі не міг пояснити точно, чому це зробив. Звісно, нема нічого тупішого, ніж переносити почуття власної чоловічої гідності на кота своєї дочки. Та й несерйозно якось було обурюватися, що кастрація Черча потрібна лише товстій сусідці, якій, бачте, не треба буде більше щільно прикривати сміттєві бачки кришкою. Так, усе це мало сенс, але основна причина полягала в тому, що Луїс боявся зруйнувати в самому Черчі щось таке, що той цінував, і побачити повний ненависті погляд у зелених котячих очах. Врешті-решт він пояснив Рейчел, що переїзд за місто знімає проблему. А тут він зустрічає Джада Крендала, який розповідає про трасу № 15 і запитує, чи кота кастровано. Так, трохи іронії, докторе Крід, корисно для здоров’я.

– Я б вихолостив його. – Крендал загасив недопалок великим і вказівним пальцями. – Кастрований кіт і швендяє менше. Бо коли тварина шляється туди-сюди, її може спіткати лихо. І закінчить ваш кіт, як єнот дітей Райдерів, кокер-спанієль Тіммі Деслера чи папужка місіс Бредлі. Машина-то його, звісно, не збила, але він усе одно здох лапками догори.

– Візьму до уваги, – зауважив Луїс.

– Тре’ так зробити, – мовив Крендал і підвівся. – Ну, як вам пиво? Думаю, час сходити по шматочок старого-доброго «пана щура».

– Чудове пиво, – подякував Луїс

і також підвівся. – Мені вже час: завтра великий день.

– Починаєте труди праведні в університеті?

Луїс кивнув:

– Студентів не буде ще два тижні, але ж до того часу я маю ознайомитися зі своїми обов’язками, чи не так?

– Еге ж, коли не знатимете, де які таблетки, то, мо’, тріпані будете, – Крендал простягнув руку, і Луїс потиснув її, вкотре подумавши про біль у старих кістках. Джад додав: – Заходьте ще при нагоді. Хочу, аби ви познайомилися з моєю Нормою. Гадаю, ви їй сподобаєтеся.

– Обов’язково зайду, – відповів Луїс. – Було дуже приємно познайомитися з вами.

– Взаємно. Облаштуйтеся тут. Мо’, навіть зостанетеся надовго.

Стежкою з кам’яною бруківкою Луїс вийшов на узбіччя дороги. Він перечекав, доки вантажівка і ще п’ять машин за нею, що рухалися в напрямку Бакспорта, проїхали.

Тоді підняв руку в короткому прощальному салюті, перетнув вулицю (дорогу, нагадав він собі, дорогу) і зайшов до нового дому.

Усередині було тихо й віяло сном. Здавалося, що Еллі зовсім не ворушилася, а Ґейдж спав у колисці у своїй улюбленій позі: розпластавшись на спині неподалік від пляшечки. Луїс зупинився подивитися на сина. Раптом його серце сповнилося такої любові до дитини, що, здавалося, в ній чаїлася небезпека. Він пояснював це сумом за домівкою, за чиказькими місцями та обличчями, яких більше нема поруч. Тепер їх розділяло стільки миль, що вони неначе перестали існувати. Усе змінюється значно швидше, ніж раніше… Раніше, коли ти обирав собі місце і прикипав до нього. Була в цьому частка істини.

Він підійшов до сина. Оскільки його ніхто не бачив, навіть Рейчел, поцілував свої пальці і провів ними по щоці малого, просунувши руку крізь прути ліжечка.

Ґейдж чмихнув і перевернувся на інший бік.

– Спи спокійно, синку, – промовив Луїс.

Він швиденько роздягнувся і вмостився на свій бік ліжка, яке наразі складалося лише з двох матраців на підлозі. Денна напруга поступово минала. Рейчел не ворушилася. Скупчення розкритих коробок нагадувало фантасмагоричне громаддя.

Перш ніж заснути, Луїс зіп’явся на лікоть і визирнув у вікно. Їхня кімната розташовувалася у передній частині будинку, а вікна виходили якраз на дім Крендала. Було надто темно, щоб розгледіти обриси, однак чітко виднівся вогник цигарки. «Досі там», – подумав Луїс. Він ще довго може так просидіти: старі сплять дуже сторожко. Мабуть, вони завжди на варті.

Але на варті чого?

З цими думками Луїс і провалився в сон. Йому снилося, що він у парку «Світу Діснея» і керує сліпучо-білою вантажівкою з намальованим на ній червоним хрестом. Ґейдж сидів поруч, і було йому щонайменше років десять. Черч примостився на торпеді [15] і роздивлявся своїми зеленими очима Луїса, Мейн-стрит біля вокзалу 1890-х років та Міккі Мауса, який потискав руки зграйці дітлахів. Їхні тоненькі довірливі рученята губилися в блиску його білих рукавичок.

15

Приладова дошка.

7

Наступні два тижні родина була дуже заклопотана. Мало-помалу Луїс почав втягуватися в нову роботу (наскільки це було можливо, поки університет не заповнили десять тисяч студентів, серед яких було багато хворих на венеричні хвороби, безліч нариків і алконавтів, зациклених на оцінках задохликів чи тих, хто сумує за вперше так надовго покинутою домівкою. З дюжину дівчат, переважно анорексичок. Звісно, коли всі вони одночасно заїдуть у кампус, роботи буде більше). І поки Луїс призвичаювався до посади голови медичної служби Університету штату Мен, Рейчел облаштовувалася в новому помешканні.