Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
– Я б сказав, їх там було більше сотні, – промимрив він.
– Татку, а чому домашні тваринки не живуть так довго, як люди?
– Деякі тварини живуть так само довго, – сказав Луїс, – а деякі навіть більше. У слонів дуже тривале життя, а ще бувають такі старі морські черепахи, що ніхто й не знає, скільки їм років… чи знає, але все одно не вірить.
Еллі просто пропустила його слова повз вуха.
– Слони й морські черепахи – не домашні тваринки. Домашні тваринки довго не живуть. Майкл Бернс каже, що для собаки один рік – це як для людини дев’ять.
– Сім, – автоматично виправив її Луїс. – Я розумію, про що ти, сонечку, і частка правди в цьому є. Пес, який дожив до дванадцяти років, – старий пес. Є така штука, називається метаболізм, і він, як це сказати? Відміряє час. О, він іще багато чого робить – деякі люди можуть багато їсти і не товстіти через свій метаболізм, як твоя мама. Інші ж люди, такі як я, наприклад, – тільки з’їдять зайвий шматочок, і їх одразу розносить. У нас просто різний метаболізм, ось і все. Але найкраще він працює як біологічний годинник для усіх живих істот. У собак дуже швидкий метаболізм, а в людей він повільніший. Більшість з нас живе до сімдесяти двох років, як мінімум. І повір мені, сімдесят два роки – це доволі довго.
Оскільки Еллі виглядала справді стривоженою, він сподівався, що його слова звучать переконливіше, ніж йому здається. Луїсу було тридцять п’ять років, і він чудово знав, що ніщо не летить так швидко, як час. Роки розтанули в нікуди, мов нічний туман.
– Морські черепахи мають ще повільніший метабо…
– А коти? – різко обірвала його Еллі, знову зиркнувши на Черча.
– Коти живуть так само довго, як і собаки, – відповів він. – Більшість, принаймні.
То була брехня, і він це чудово знав. Коти живуть диким життям і часто вмирають наглою смертю. Просто люди цього не бачать.
Під теплими променями сонця куняв чи лише вдавав, що куняє, Черч. Саме той Черч, який мирно спав щоночі на ліжку його дочки; саме той Черч, який був таким милим кошенятком, коли грався з мотками пряжі. Тим не менш, Луїс бачив, як кіт крався за пташкою з підбитим крилом, його очі блищали допитливістю і – Луїс міг заприсягтися – холодною втіхою. Черч хотів вразити Рейчел своїми нечастими вбивствами. Він приносив їй то мишку, то жука, а одного разу це був великий щур, впольований, імовірно, на одній із алей біля їхнього будинку. Той був такий скривавлений і спотворений, що коли Рейчел, яка була вже на шостому місяці вагітності, побачила розтерзане тіло гризуна, то бігцем кинулася до вбиральні й виблювала. Жорстокі життя, жорстокі смерті. Замість просто ганятися за котами, як дурнющі довірливі собацюри із телевізійних мультиків, пси ловлять їх і шматують; а ще ж були й інші коти, отруєні приманки і вантажівки, що мчать, як скажені, трасою. Коти були гангстерами від світу тварин, постійно живучи поза законом, вони і вмирали там же. Зовсім небагато з них товстіли і старіли біля комина.
Але все це ти не розкажеш своїй п’ятирічній дочці, яка вперше зіткнулася з поняттям смерті.
– Тобто, – уточнив Луїс, – я маю на увазі, що зараз Черчу три роки, а тобі п’ять. Коли в п’ятнадцять ти підеш у старшу школу, він все ще буде живий. А це, повір мені, дуже довго.
– А мені не здається, що це довго, – голос Еллі тремтів. – Зовсім не здається.
Луїс перестав робити вигляд, ніби працює над моделлю, підвів очі й жестом поманив Еллі. Вона сіла йому на коліна, і він був вражений її красою, яку сум тільки підкреслював. У неї була майже чорна від засмаги шкіра – така собі левантійка. [33] Тоні Бентон, один із лікарів, з яким він працював у Чикаго, називав її Індіанською принцесою.
33
Левант – поетична назва країн, розташованих у східній частині середземноморського регіону.
– Люба, – промовив він. – Якби це залежало від мене, я б зробив так, щоб Черч жив сотню років. Але не я встановлюю правила.
– А хто встановлює? – спитала Еллі, а потім з безмежним презирством додала: – Бог?
Луїс проковтнув смішок. Усе було надто серйозно.
– Бог або іще хтось, – відповів він. – Я знаю лише те, що годинник цокає. Ось і все. Немає жодних гарантій, маленька моя.
– Я не хочу, щоб Черч став як усі ті мертві тваринки, – вибухнула вона люттю і слізьми. – Я не хочу, щоб Черч коли-небудь помер. Він мій кіт! Мій, а не Бога. Хай Бог заведе собі власного кота! Хай, чорт забирай, Бог збере всіх, яких тільки захоче, хворих котів і вб’є їх усіх по одному. Але Черч – мій котик!
З кухні почулися кроки, і в кімнату зазирнула налякана Рейчел. Еллі вже ридала на грудях у Луїса. Жах нарешті знайшов для себе слова. Вийшов назовні, розкрив своє огидне лице. Тепер, навіть якщо нічого не змінити, можна принаймні поплакати.
– Еллі, – затряс він дочку. – Еллі, Черч не мертвий. Він же ось! Бачиш? Спить!
– Але він може померти, – заплакала вона. – Може померти будь-якої миті.
Луїс міцно обіймав її, розуміючи, що правильно це чи ні, але Еллі плакала через затятість Смерті; через те, що та не зважала ні на аргументи, ні на сльози маленької дівчинки; а ще через цю вбивчу, чарівну здатність людей перетворювати символи на висновки, які можуть бути гарними і шляхетними, а можуть – чорними і жахними.
Якщо всі ці тварини померли й були поховані, тоді Черч теж може померти
(БУДЬ-ЯКОЇ МИТІ!),
і його поховають; а якщо це може статися з Черчем, тоді те саме може статися і з її мамою, і з татом, і з маленьким братиком. З нею самою! Смерть була абстрактним поняттям, «Кладвишче домажніх тварин» – реальністю. На поверхні цих грубих позначень лежала правда, яку могла відчути на дотик навіть рука дитини.
Можна було б збрехати щодо цього, так само легко, як і тоді, коли Луїс збрехав про життя котів. Але жодна брехня ніколи не забувається, діти просто підшивають її до загальної кримінальної справи, яку кожна із них веде на своїх батьків. Його власна мати розказала йому якось подібну брехню: невинну байку про жінку, яка знайшла дитину в капусті, бо дуже того хотіла. Це справді був дрібний обман, але Луїс ніколи не міг пробачити своїй матері, що вона розповіла йому таке. Чи не міг пробачити собі, бо повірив їй?
– Сонечку, – спробував пояснити він. – Так буває. Це частина життя.
– Погана частина! – давилася слізьми дівчинка. – Дуже погана частина!
Заперечити це було неможливо. Вона ридала. Врешті-решт, її сльози припиняться. Це був необхідний крок на шляху до хисткого усвідомлення правди, яка вже ніколи не зникне.
Він міцно обіймав свою любу донечку, наслухаючи ранковий недільний передзвін, що розливався вересневими полями; і лише через деякий час після того, як вона вгамувалася, Луїс зрозумів, що дитина, як і Черч, заснула.
Він обережно відніс її в ліжко і спустився на кухню, де Рейчел надто вже активно збивала тісто для торта. Він здивовано відзначив, що Еллі просто вирубилася посеред ранку. На неї це було не схоже.
– Ні, – промовила Рейчел, з гучним дзенькотом ставлячи миску на стіл. – Не схоже. Але, здається, вона не спала всю ніч. Я чула, як вона крутилася, а Черч шкрябався на вихід десь о третій ночі. Він так робить тільки тоді, коли Еллі не спить.
– Чого це вона?…
– О, ти чудово знаєш «чого», – злісно відрізала Рейчел. – Через це кляте «твариняче кладовище», ось чому. Воно її дуже засмутило, Лу. Це взагалі було перше кладовище, яке вона побачила у своєму житті, і воно її просто… засмутило. Ой, не думаю, що твій дружбан Джад Крендал отримає від мене листа подяки за цю маленьку пішу прогулянку.