Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
– О Боже, – буркнув він і заплющив очі. Але все ж усміхнувся: від такої моторної бабці, як Чарлтон, були не самі лише неприємності.
Луїс почав заповнювати документи від Асоціації Блакитного Хреста і Блакитного Щита, куди треба було вписати повний перелік ліків та наявного обладнання. («Кожного року, – скрушно мовив Стів Мастертон, – кожного грьобаного року те саме! Ну чому б просто не написати «Комплект обладнання для пересадки серця», приблизною вартістю вісім мільйонів доларів, Луїсе? Ні, такого б вони не стерпіли!») Він повністю заглибився у паперову роботу, краєм свідомості думаючи про горнятко запашної кави, як раптом почув відчайдушний крик Мастертона з кімнати очікування:
– Луїсе! Гей, Луїсе, біжи сюди! Тут таке жахіття!
Паніка в голосі Мастертона змусила його поквапитися. Він підскочив зі свого крісла, немов на підсвідомому рівні очікував на щось таке. З фойє пролунав дикий вереск, гострий і пронизливий, як брязкіт розбитого скла. Слідом – гучний ляпас і слова Чарлтон:
– Або заткайся, або геть звідси! Годі вже!
Луїс бігцем кинувся туди і спершу не бачив нічого, крім крові: там було дуже багато крові. Одна медсестра ридала. Інша, бліда як смерть, притисла кулаки до рота, розтягуючи кінчики вуст у жаску посмішку. Мастертон стояв навколішках, намагаючись притримувати голову хлопця, розпластаного на підлозі.
Стів глянув на Луїса; у широко розплющених очах – огида і переляк. Він намагався щось сказати, однак ані слова не злетіло з його вуст.
По той бік скляних дверей студентського лазарету збиралися люди. Вони будь-що намагалися зазирнути всередину, притискалися до шибки, аби ясніше бачити, що відбувається. У свідомості Луїса виник божевільно і разюче схожий образ: ранкова вітальня; йому всього шість років, і він разом з мамою, поки та не пішла на роботу, дивиться телевізор. Транслюють старе шоу «Сьогодні» з Дейвом Ґерровеєм. [48] Вони сиділи перед екраном і зачаровано дивилися на Дейва, Френка Блера і старого доброго Джея Фреда Маґса. [49] Луїс роззирнувся і побачив інших людей, які витріщались у вікна. Звісно, він не міг нічого зробити зі скляними дверима, однак…
48
Кінг говорить про найперше в Америці й у світі ранкове шоу «Today», яке транслювалося каналом «NBC» з 1952 року. Дейв Ґерровей – ідейний натхненник і ведучий шоу з 1952 до 1961 року.
49
Шимпанзе – талісман ранніх випусків цього шоу. Мавпочка народилася в 1952 році. Станом на липень 2015 року – мешкає у штаті Флорида.
– Закрийте штори! – гаркнув він до «карамельки», аж та скрикнула.
Медсестра послухалась не відразу, і Чарлтон ляснула її по дупі:
– Ану бігом, дівко!
Тепер «карамелька» заворушилась. За мить зелені штори вже закрили вікна. Чарлтон і Стів Мастертон інстинктивно стали між хлопцем на підлозі і дверима, намагаючись затулити огляд від роззяв.
– Принести ноші, докторе? – запитала Чарлтон.
– Несіть, якщо від них буде користь, – відповів Луїс і сів навпочіпки біля Мастертона. – Я ж іще навіть оглянути його не встиг.
– Ходи сюди, – покликала Чарлтон дівчину, яка притримувала штори.
Медсестра знову розтягнула губи у вимученій, жалюгідній посмішці. Вона дивилася на Чарлтон і стогнала:
– Ох…
– Так, саме «ох»… Ходи сюди! – вона дала дівчині добрячого стусана і змусила підійти. Від рвучкого поруху смугастий фартух злетів догори.
Луїс схилився над своїм першим пацієнтом з Університету Мену в Ороно.
Це був юнак років двадцяти. І Луїсу знадобилося не більше трьох секунд, щоб поставити йому діагноз – єдине, що тепер мало значення: хлопець помирав. Йому знесло півголови. Шия була зламана.
Ключиця стирчала з вивихнутого й набряклого правого плеча. З голови на килим повільно просочувалися кров і гнійна жовтава речовина. Луїс бачив його мозок, білясто-сірий і пульсуючий, крізь розтрощену частину черепа, немов дивився у розбиту шибку. Дірка сягала п’яти сантиметрів завширшки: якби юнак, подібно до Зевса, [50] виношував у своєму черепі дитину, то зараз отвір розкрився достатньо широко, щоб народити її. Те, що він досі був живим, видавалося неможливим. Раптом у Луїсовій голові зринули слова Джада Крендала про смерть, яка кусала тебе за сраку. І слова матері: «Смерть є смерть». Раптом він відчув божевільну потребу розреготатися. І справді, смерть є смерть. Так і є, старий.
50
За давньогрецьким міфом, богиня мудрості Афіна народилася з голови свого батька, верховного бога Зевса.
– Викличте «швидку»! – крикнув він Мастертону.
– Луїсе, «швидка»…
– О Боже! – ляснув себе по лобі Луїс і звернувся до Чарлтон: – Джоан, що ви робите в таких випадках? Викликаєте службу охорони чи телефонуєте в медичний центр Східного Мену?
Вигляд у Джоан був засмучений і схвильований – а таке можна було побачити надзвичайно рідко. Та її голос звучав спокійно:
– Докторе, я не знаю. За весь час моєї роботи нічого подібного в нашому лазареті не траплялося.
Крід намагався швидко придумати план дій:
– Викличте внутрішню поліцію кампусу. Немає часу чекати, коли медичний центр надішле свою «швидку». Хлопця можна відвезти в Бенгор на пожежній машині. У них хоча б є сирена і блималки. Займіться цим, Джоан!
Перш ніж вона пішла, Луїс побачив її сповнений глибокого жалю погляд і зрозумів його причину. Цей юнак – накачаний, засмаглий (мабуть, улітку працював на дорожніх роботах, фарбував будинки або ж давав уроки тенісу), вбраний лише в червоні спортивні шорти з білою окантовкою, – все одно помре, що б вони зараз не робили. Він би помер, навіть якби їхня машина «швидкої» із працюючим двигуном стояла поруч.
Неймовірно, що смертельно поранений досі рухався. Його очі – блакитні, з райдужкою, налитою кров’ю, – тремтіли. Вони байдуже витріщалися в простір перед собою, та нічого не бачили. Пацієнт хотів поворушити головою, однак Луїс спробував утримати його від цього, дбаючи про зламану шию. Черепно-мозкова травма не вимикала болю.
Дірка в голові. О Боже, ця дірка в його голові.
– Що з ним сталося? – запитав він у Стіва, повною мірою усвідомлюючи безглуздість та безцільність свого запитання – запитання пересічного свідка. Дико, але діра в голові пацієнта лише підтверджувала цей статус: він і справді був просто пересічним свідком. – Його привезла поліція?
– Якісь студенти принесли його, загорнутого в ковдру. Я не знаю, що там сталося.
Необхідно було придумати, що робити далі. Це також входило в його обов’язки.
– Проведіть їх через інші двері. Мені потрібно поговорити з ними, але я не хочу, щоб вони побачили ще більше.
Мастертон полегшено зітхнув: йому не доведеться більше тут бути, і відчинив двері, впустивши в кімнату уривки розмов – схвильованих, зацікавлених, збентежених. Також до Луїса долинало виття поліцейської сирени – прибула внутрішня охорона кампусу. Його хоч трохи, та відпустило.