Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
Луїс шукав себе; ту частину себе, завдяки якій він, обійшовши п’ятдесятьох трьох претендентів, таки отримав цю посаду. Досі не прозвучало жодного наказу, ніхто навіть не поворушився; кабінет був повен зайвого люду.
– Стіве, дай дівчині заспокійливе, – сказав він, і від самого вимовляння цих слів йому покращало. Він був наче капітан космічного корабля, який наказав мчати геть від небезпечної комети. Такою кометою, звісно, була та ірраціональна мить, коли Паскоу заговорив. Луїса наймали керувати, і він сумлінно виконуватиме свої обов’язки.
– Джоан, дайте копам ковдру.
– Докторе, ми ще не інвентаризували…
– Просто дайте її їм. Потім огляньте ту «карамельку», – він вказав на дівчину, яка досі тримала свій бік нош. Вона з якимось гіпнотичним зачудуванням
– Агов, «карамелько»! – жорстко мовив Луїс, і погляд її врешті відірвався від трупа.
– Щ-ш-ш-ш…
– Як звуть ту, іншу дівчину?
– К-к-кого?
– Ту, що проблювалася, – навмисно грубо кинув він.
– Дж-ж-ж-жуді… Джуді Делессіо.
– Тебе як звуть?
– Карла, – тепер голос дівчини звучав упевненіше.
– Карло, іди поглянь, як там Джуді. Потім принеси ковдру. Їх цілий стос у комірчині біля оглядового кабінету № 1. Уперед, ворушіться. Давайте будемо схожі на професіоналів.
Вони заметушилися. Невдовзі крики в сусідній кімнаті стихли. Зате знову задзеленчав телефон, який нещодавно змовк. Луїс натиснув на важіль, навіть не піднявши слухавку.
Другий коп кампусу виглядав привітніше, тому Луїс заговорив до нього.
– Кого ми повинні повідомити? Дасте мені список?
Коп кивнув:
– У нас такого вже останні років шість не було. Паршиво починається новий семестр.
– Так, – погодився Луїс. Він підняв слухавку апарата і натиснув на важіль.
– Алло! Хто… – почав було знервований голос, але Луїс скинув його. Йому самому треба було подзвонити.
14
Того дня божевілля не припинялося аж до четвертої години, доки Луїс і Річард Ірвін, голова служби безпеки, не зробили заяву для преси. Юнак, Вітор Паскоу, вийшов на пробіжку з двома іншими особами, серед яких була його наречена. Машина, якою кермував двадцятитрирічний Тремонт Візерс із Гевена, штат Мен, мчала від жіночої гімназії Ленджил до центру кампусу на шаленій швидкості. Авто Візерса збило Паскоу і відкинуло його до дерева. Паскоу загорнули в ковдру і принесли в лазарет друзі та двоє випадкових перехожих. За кілька хвилин по тому він помер. Візерса заарештували за недбале водіння, водіння в нетверезому стані та порушення правил дорожнього руху, яке призвело до смерті потерпілого.
Редактор університетської газети поцікавився, чи стала травма голови причиною смерті Паскоу. Луїс, пригадавши діру, крізь яку було видно мозок хлопця, сказав, що окружний слідчий Пенебскота краще відповість на це запитання. Тоді редактор запитав, чи ті четверо людей, які принесли Паскоу в ковдрі, не могли випадково сприяти його смерті.
– Ні, – відповів Луїс. – У жодному разі. На жаль, Паскоу був смертельно поранений, коли його збила машина.
Було іще кілька запитань, але та Луїсова відповідь поставила жирну крапку в цій прес-конференції. Тепер Луїс сидів у своєму кабінеті (Стів Мастертон ще годину тому побіг додому, одразу після конференції – мабуть, щоб побачити себе у випуску вечірніх новин) і намагався зібрати докупи уламки розтрощеного дня. Та, мабуть, він просто прагнув хоч якось пояснити для себе те, що сталося, накинути на події тонкий серпанок повсякдення. Вони з Чарлтон гортали медичні картки «спецгрупи» – студентів, які вперто йшли крізь університетські роки попри свої фізичні вади. У «спецгрупі» було двадцять три діабетики, п’ятнадцять епілептиків, чотирнадцять часткових паралітиків і деякі інші: студенти з лейкемією, з м’язовою дистрофією, сліпі та глухонімі студенти та навіть один випадок серпоподібноклітинної анемії, з чим Луїс раніше не стикався.
Мабуть, найспокійнішими за весь день були хвилини, коли Стів пішов додому. Тоді зайшла Чарлтон і приклеїла стікер на стіл Луїса. Там був напис: «Килим з Бенгора привезуть о дев’ятій ранку».
– Килим? – здивувався він.
– Але ж його треба замінити, – трохи зніяковіло відповіла медсестра. – Не лишати ж тут пляму, докторе.
Звісно ж, ні. Луїс пішов до провізорської комори і прийняв «Т'yнел». [52]
52
Седативні та снодійні ліки, які складаються з двох барбітуратів. Психотропна речовина, яка викликає залежність.
53
Популярна серія американських коміксів про персонажів, які подорожують на трамваї. Друкувалися з 1908 до 1955 року. Образ набув популярності у мас-культурі.
54
«Creedence Clearwater Revival» (відомі ще як «Creedence», або «CCR») – американський музичний гурт, популярний наприкінці 60-х та на початку 70-х років XX століття. Засновники музичного напрямку кантрі-рок.
55
Пісня «Run Through the Jungle» гурту «Creedance Clearwater Revival».
Однак зараз йому точно була потрібна ця таблетка. Якщо він збирався дожити до кінця дня з цією жахливою рожевою плямою на килимі, вона була йому просто необхідна.
Він уже добре розслабився, коли місіс Бейлінгс, медсестра нічної зміни, просунула голову в дверний отвір:
– Докторе Крід, ваша дружина телефонує. На першій лінії.
Луїс глянув на годинник і побачив, що вже майже пів на шосту: його робочий день завершився півтори години тому.
– Добре, Ненсі, дякую.
Він підняв слухавку й обрав першу лінію.
– Привіт, люба. На моїх…
– Луїсе, з тобою все гаразд?
– Ага. Лади.
– Я чула новини. Лу, мені так прикро, – вона змовкла на мить. – Я чула тебе по радіо, ти відповідав на якесь запитання. Звучало солідно.
– Правда? Добре.
– З тобою точно все гаразд?
– Так, Рейчел. Усе добре.
– Повертайся додому, – мовила вона.
– Так, – відповів Луїс. Йому сподобалося слово «дім».
15
Вона зустріла його у дверях, і в Луїса відвисла щелепа. На ній був сітчастий бюстгальтер, який він так любив, напівпрозорі трусики і більше нічого.
– Виглядаєш апетитно, – промовив він. – А діти де?
– Їх забрала Міссі Дендрідж. Ми будемо самі до восьмої тридцять… Тож у нас десь дві з половиною години. Не марнуймо їх.
Вона притиснулася до нього. Луїс відчував м’який, пристрасний аромат. Невже трояндова олія? Він обійняв її – спершу за талію, потім руки ковзнули вниз до сідничок дружини, а тим часом її язик витанцьовував у нього на губах, пірнаючи глибше до рота.
Коли вони припинили цілуватися, Луїс спитав Рейчел трохи охриплим голосом:
– Тобто ти – моя вечеря?
– Я – десерт, – посміхнулась вона і почала повільно й чуттєво тертися стегнами об його пах. – Обіцяю, ти не отримаєш нічого такого, що було б тобі не до смаку.
Він потягнувся до неї, але вона спинила його, взявши за руку:
– Спершу нагору!
Рейчел приготувала для нього надзвичайно теплу ванну. Дуже повільно роздягнула і занурила у воду. Дружина надягнула доволі шорстку мочалку-рукавичку, яка зазвичай без діла висіла на лійці душа, і почала ніжно намилювати його тіло. Луїс відчував, як день – цей жахливий день – повільно спадав з нього. Рейчел також намокла, і трусики облягали її, немов друга шкіра.