Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
У горлі смертельно пораненого щось забулькало: він намагався говорити. Луїс розчув склади, не більше: все було нечітким і розмитим. Луїс схилився до юнака:
– Усе буде гаразд, друже, ти одужаєш.
Тієї ж миті він подумав про Рейчел та Еллі, і від цього йому скрутило шлунок. Він притис руку до рота і ледве стримав блювоту.
– Кі-и-и… – прохрипів помираючий. – Геее…
Луїс озирнувся довкола і раптом збагнув, що лишився з нещасним сам на сам. Краєм вуха він чув, як Чарлтон репетувала «карамелькам», що жорсткі ноші зберігаються в коморі біля другої палати. Та Луїс сумнівався, що дівчата зараз взагалі могли відрізнити свою голову від дірки в дупі. А це ж був їхній перший робочий день! Входини до світу медицини виявилися пекельними. Там, де лежала розтрощена голова хлопця, зелений килим поступово ставав брудно-кривавим. Мозкова рідина, слава Богу, перестала хлюпати з рани.
– На кладвишчі домажніх тварин, – прохрипів юнак і… і осміхнувся. І той жаский осміх до болю нагадував істеричну посмішку «карамельки», яка тримала штори.
Луїс витріщився на нещасного й не повірив власним вухам: подумав, що у нього слухова галюцинація. «Помираючий просто видав якісь звуки, а моя підсвідомість сама стулила їх у слова, наклала почуте на мій індивідуальний досвід». От тільки насправді було зовсім інакше, і вже за мить Луїсові довелося це усвідомити. Заціпеніння й дикий жах охопили його. Тіло хлопця судомно корчилося, а руки й ноги химерно дригалися… Та Крід уперто відмовлявся вірити. Так, скривавлені губи юнака на підлозі рухалися в ритмі вимовлених складів. Тож якщо це і була галюцинація, то не лише слухова, а й візуальна.
– Що ти сказав? – прошепотів Луїс.
Слова, які злетіли з холодних вуст, були вбивчо чіткими, неначе їх вимовив балакучий папуга:
– То не справжнє кладовище, – очі хлопця були незрячими, порожніми, налитими кров’ю, а рот скривила сардонічна посмішка.
Жах пронизав Луїса, стискаючи в крижаних лапах його гаряче серце. Здавалося, воно дедалі зменшується, падає в п’яти і вислизає геть, подалі від цієї мертвої скривавленої і – найгірше! – балакучої голови на підлозі кімнати очікування. Луїс не мав глибоких релігійних переконань, та й схильності до окультизму також не спостерігалося. Тож він був зовсім не готовим до цього… чим би воно не було.
Долаючи непереборне бажання кинутися світ за очі, він змусив себе ще ближче нахилитися до пораненого.
– Що ти сказав? – удруге запитав Луїс.
Знову осміх. Це вже погано.
– Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, – прошепотів помираючий. – Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того.
«Луїс, – гупнуло в голові, і опісля він уже не міг нічого зрозуміти. – О Боже, він назвав мене на ім’я!»
– Хто ти? – запитав Луїс тонким тремтячим голосом. – Хто ти?
– Індіанець приніс мою рибу…
– Звідки ти знаєш моє…
– Слухай уважно…
– Ти…
– Кі-и-и… – протяжно мовив юнак, і Луїсові здалося, що смертю і розпадом війнуло від його дихання, внутрішніх кровотеч і збитого ритму серця.
– Що? – лікаря вже трусило від божевільного напруження.
– Геееее…
Юнак у червоних спортивних шортах забився в корчах. І раптом він заціпенів: здавалося, кожен його м’яз скам’янів. Його очі на мить втратили свій сліпий вираз і зазирнули в очі Луїсу. Зненацька м’язи потерпілого розслабилися: відбулася дефекація. Кімнату виповнив огидний сморід. Луїс вірив, що хлопець заговорить знову, він мав заговорити. Однак очі пораненого знову набули того відстороненого виразу… і почали скляніти.
Луїс осів, розуміючи краєм свідомості, що весь одяг прилип до тіла. Він стікав потом. Темрява підступала, застячи туманом очі, а світ навколо почало розхитувати в різні боки. Усвідомлюючи, що відбувається, він відвернувся од трупа, поклав голову на коліна і з такою силою притиснув великий і вказівний пальці лівої руки до ясен, що пішла кров.
І вже наступної миті світ почав прояснюватися.
13
Потім кімнату заповнили люди. Здавалося, що всі вони були акторами, які просто з’юрмилися за лаштунками, чекаючи на свій вихід. Це ще більше дезорієнтувало Луїса, робило все ще нереальнішим. Сильне затьмарення свідомості, про яке він часто читав на заняттях психології, але з яким ніколи не стикався сам, страшенно лякало його. Так почуваються люди, припускав він, одразу після того, як хтось підкине їм у напій ЛСД.
Схоже, цю п’єсу розігрують тільки заради мого бенефісу. Спершу кімната дуже вчасно спорожніла, тож вмираюча Сибілла змогла виголосити кілька туманних пророцтв для мене. Для мене одного. А тільки-но вона покинула цей світ, усі миттю повернулися.
Медсестри-практикантки у карамельних фартухах незграбно затягли в кабінет жорсткі ноші, призначені для людей з пошкодженими шиями та спинами. Джоан Чарлтон, зайшовши слідом за ними, повідомила, що поліція кампусу вже їде. Юнака збила машина під час ранкової пробіжки. Луїс подумав про бігунів, що вранці трюхикали кудись перед його машиною, і в нього скрутило кишки.
Поруч із Чарлтон з’явився Стів Мастертон з двома охоронцями кампусу.
– Луїсе, люди, які принесли Паскоу, зараз у… – він спинився і швидко спитав: – Луїсе, з тобою все гаразд?
– Усе в нормі, – відказав той і підвівся. Слабкість раптом наринула на нього і майже одразу зникла. Він захитався. – Його прізвище Паскоу?
– Якщо вірити тій дівчині, з якою він біг, його звуть Віктор Паскоу, – повідомив один із охоронців.
Луїс глянув на годинник і подумки відняв дві хвилини. З кімнати, куди Мастертон відвів тих, хто приніс Паскоу, долинали дівчачі схлипування.
«Ласкаво просимо назад до школи, юна леді. Приємного вам вересня».
– Містер Паскоу помер о 10:09 ранку, – виголосив лікар.
Один із охоронців притис тильний бік долоні до рота.
Мастертон знову перепитав:
– Луїсе, з тобою справді все гаразд? На тобі лиця нема.
Луїс уже збирався відповісти, як раптом одна з «карамельок» упустила ноші зі свого боку і вибігла, попередньо заблювавши власну форму. Задзвонив телефон. Дівчина, яка досі лише схлипувала, тепер почала викрикувати ім’я покійника: «Вік! Вік! Вік!» – голосніше і голосніше.
Бедлам і розлад.
Один з копів спитав Чарлтон, чи можуть вони взяти ковдру, щоб накрити труп. Та почала розповідати, що не має повноважень на подібні дії, і Луїс дозволив їй це зробити, обравши своїм девізом слова Моріса Сендака: [51] «Нехай буде дикий шабаш!»
Гниленький смішок знову виник у горлі, і лише дивом Луїсові вдалося не розреготатись.
Паскоу справді сказав «Кладвишче домажніх тварин»? Цей Паскоу справді звертався до нього на ім’я? Усе це були запитання, які виводили його з себе; запитання, які не мали відповіді. Але його розум уже гарячково монтував «правильну» картинку світу – постійно міняв події, все розладнував, перетворював. Ну звісно, то було щось іще (хіба ж Паскоу говорив хоч слово?). Шокований і вражений, Луїс просто хибно інтерпретував почуте. Скоріше за все, Паскоу тільки змучено хапав ротом повітря.
51
Американський дитячий письменник, художник-ілюстратор, продюсер, режисер, актор. Найвідоміша його книга – «Там, де живуть чудовиська» 1963 року. Вважається класикою дитячої літератури.