Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
– А щоб тебе… – вилаявся він.
У кімнаті над ними заплакав Ґейдж.
– Як мило, – сказала Рейчел, теж плачучи. – Ще й малого розбудив. Велике тобі спасибі за милий, тихий, безтурботний недільний ранок.
Вона гнівно дивилася на нього, і Луїс поклав долоню їй на руку.
– Дозволь, я спитаю тебе дещо, – попрохав він. – Я точно знаю, що з живими істотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Мені відомо це як лікарю. Ти б хотіла говорити з Еллі, коли б її кіт підхопив чумку, захворів на лейкемію – коти ж дуже схильні до неї, ти знаєш! – чи його переїхала вантажівка?
– Дай мені пройти, – прошипіла вона. Гнів у її голосі повністю заглушався болем і бентежним жахом в очах («Я не хочу про це говорити, і ти, Луїсе, мене не змусиш».). – Дай я піду, поки Ґейдж не випав зі свого…
– Бо, ймовірно, тобі доведеться говорити з нею про це. Можеш, звісно, пояснити їй, що це заборонена тема й порядні люди про це не балакають. Вони просто все ховають (Ой! Тільки слова «ховають» не кажи), але так ти їй прищепиш комплекс, і все.
– Я тебе ненавиджу! – Рейчел схлипнула і кинулася геть.
Потім Луїс пошкодував про сказане, але було вже пізно.
– Рейчел…
Вона грубо його відштовхнула, ще більше заливаючись слізьми.
– Облиш мене! Ти вже накоїв достатньо.
Вона зупинилася в кухонних дверях, повернулася до Луїса; сльози текли у неї по щоках.
– Я не хочу більше обговорювати це з Еллі, Лу. Розумієш мене? Немає нічого природного в смерті. Ні-чо-го. Ти як лікар мав би це знати.
Вона крутнулася і побігла геть, залишивши Луїса на самоті в порожній кухні, яка все ще тремтіла від їхніх голосів. Врешті, він поліз у комору в пошуках мітли. А коли її приніс, то подумав про останні слова Рейчел. Як страшно, що така кардинальна різниця в поглядах проявилася так пізно. Як лікар, він точно знав, що смерть (окрім хіба що дитячої) – найприродніше явище у світі. Куди природніше, ніж податки, конфлікти між людьми й країнами та інша подібна фігня.
Зрештою, це був лише годинник. Усі надгробки точить іржа; усі вони стають безликими під дією часу. Навіть морські черепахи чи гігантські секвої одного дня мають піти.
– Зельда, – голосно сказав він. – Боже, ось чому Рейчел така!
Питання було в тому, чи треба йому щось з цим робити, чи можна просто не зважати.
Він висипав совок у сміття, і борошно з м’яким шурхотом опустилося на викинуті бляшанки та папірці.
10
– Сподіваюся, Еллі не дуже болісно це сприйняла, – мовив Джад Крендал. Уже не вперше Луїс помітив, що цей чоловік мав незвичайну – і дуже бентежну – здатність м’яко розпізнавати проблемні питання.
Цього прохолодного вечора вони з Джадом і Нормою Крендал сиділи на ґанку і пили замість пива холодний чай. Рух на трасі № 15 був дуже жвавим, адже багато хто повертався з відпочинку. Люди розуміли, що ці вихідні, ще такі по-літньому сонячні, можуть бути останніми теплими днинами. Завтра Луїс стає до повноцінної роботи в лазареті Університету Мену. Сьогодні, як і вчора, приїжджали студенти, займали квартири в Ороно та кімнати в кампусі. Перестеляли ліжка, поновлювали знайомства і, звісно ж, скиглили з приводу занять о восьмій ранку та їжі з їдальні. Рейчел весь день була з ним холодною – якщо не сказати крижаною, – і коли він повернеться додому, то вона вже спатиме, поклавши біля себе Ґейджа. Вони двоє лежатимуть так близько до її краю ліжка, що малий може впасти. А половина Луїса різко збільшиться і виглядатиме як велика порожня пустеля.
Джад повторив:
– Сподіваюся?…
– Вибачте, – сказав Луїс. – Задумався. Так, вона трохи засмутилася. Як ви здогадалися?
– Ми виділи, як вони ото йдуть і вертаються, – Джад ніжно взяв дружину за руку. – Правда ж, моя любко?
– Цілими зграйками, – підтвердила Норма Крендал. – Ми любимо дітей.
– Часом «Кладвишче домажніх тварин» – то є їхня перша здибанка віч-на-віч зі смертю, – продовжив Джад. – Ясно, по телевізору їм кажуть, що люди часом мруть, але вони знають, що то не насправді, – прямо як герої старих вестернів, що крутять по неділях. У тих фільмах вони просто хапаються за пузо чи груди і бемкають на підлогу. А ота місцина на пагорбі виглядає куди реальнішою, ніж усі ті телешоу, разом взяті.
Луїс кивнув: «Розказали б ви це моїй дружині».
– Деяким дітям то взагалі ніц не робить. Інші ж… Скажімо, забирають це з собою, аби потім допетрати, що то за одне, як вони це роблять з більшістю речей. Зазвичай з ними все гаразд. Але зрідка… Пам’ятаєш малого Голловея, Нормо?
Вона кивнула. Лід тихо дзенькнув у її склянці. Окуляри висіли в неї на грудях, і фари проїжджих машин час від часу вихоплювали з мороку ланцюжок.
– У нього були кошмари, – пояснила вона. – Сни про трупи, які піднімаються з землі, і бозна-що іще. А потім його цуцик помер – з’їв щось отруєне, а що – так ніхто і не розібрав. Так, Джаде?
– Еге ж, щось отруєне, – підтвердив він, киваючи. – Більшість людей так думали. Це було у 1925-му. Біллі Голловею тоді виповнилося десять років. До речі, потім він став сенатором. Балотувався в палату представників, але пролетів. То було якраз перед Корейським конфліктом.
– Вони з друзями організували гавкунові похорон, – додала Норма. – Пес не був породистим, та хлопчина вельми любив його. Пам’ятаю, його батьки були не в захваті від ідеї похорону через погані сни і все таке, та, врешті, все минуло добре. Двоє старших хлопців склепали гроб, так?
Джад кивнув і допив свій чай.
– Дін і Дана Голл. Вони і ще один хлоп, з яким Біллі був нерозлийвода. Не пам’ятаю, як він звався, та він точно був з дітей Боуї. Пам’ятаєш Боуї, які мешкали на Мідл Драйв у старому будинку Брочетів, Нормо?
– Звісно! – вигукнула вона так жваво, неначе це сталося вчора. – То був хтось із Боуї. Чи то Ален, чи то Берт…
– А мо’, й Кендал, – припустив Джад. – Добре пам’ятаю, яка буча здійнялася за право нести труну. Псина була дрібною й місця багато не просила, тому потрібно було лише дві людини. Голлові хлопаки заявили, що саме вони мають нести той гріб, бо то, бач, вони його склепали. А ще вони ж двійнята, вважай, уже готовий набір. Та Біллі відповів, що вони не так добре знали Бавзера (так звали пса), щоб нести його труну. «Татко каже, що тіко найближчі кумпелі мають право то робить, а не якісь там дошкарі криворукі!»
Джад і Норма розсміялися, а Луїс злегка усміхнувся.
– Вони вже готові були почубитися, як сестра Біллі, Менді Голловей, звідкись витягла енциклопедію «Британіка», – вів далі Джад. – У ті часи їхній батько, Стівен Голловей, був єдиним дохтуром по цей бік від Бенгора і по той бік від Бакспорта. І то була тіко одна родина в Ладлоу, яка могла собі дозволити енциклопедію.
– Вони ж і електрику провели першими, – докинула свої п’ять копійок Норма.
– Хоч там як, – підсумував Джад, – восьмирічна Менді з гордо піднятою головою вилітає на всіх парах з будинку з велетенською книженцією в руках. Біллі та малий Боуї – гадаю, то все ж таки був Кендал, який розбився в Пенсаколі, там же тренували бойових пілотів у 1942-му – якраз готувалися стати до герцю із Голлами за почесне право нести труп бідного старого блохастого собацюри.