Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
«Ось він і став моїм “дружбаном”», – подумав Луїс, очманілий і злий.
– Рейчел…
– Я не хочу, щоб вона туди ходила.
– Рейчел, Джад просто розказав, куди веде ця стежка.
– То не стежка, і ти це чудово знаєш, Луїсе, – гримнула Рейчел. Вона знову схопила миску і заходилася ще активніше збивати тісто. – Це прокляте місце! Нездорове! Діти ходять туди, доглядають за могилами, торують шлях. Вони йобані психи, Луїсе, ось хто вони такі. Яка б зараза не водилася в цьому містечку, я не хочу, аби Еллі підхопила її.
Луїс збентежено витріщився на неї. Він більш ніж наполовину був певен,
– Кохана, це ж лише кладовище домашніх тварин.
– Ти що, вже забув, як вона отам ридала хвилину тому? – Рейчел махнула вимазаною в тісті ложкою в бік Луїсового кабінету. – Хочеш сказати, то на неї «Скотське кладбище» так вплинуло? Це ж пошрамує Еллі серце, Луїсе. Ні, ноги її більше там не буде. Вона ж уже починає думати, що Черч помре.
На мить у Луїса було божевільне відчуття, буцімто він усе ще розмовляє з Еллі. Просто дочка стала на ходулі, начепила одну із маминих спідниць і вдягла маску розумної реалістки Рейчел. Навіть вираз обличчя був той самий – на поверхні сум і сердитість, а під ними – зяюча рана.
Він пробирався навпомацки, бо раптом проблема стала надто великою для нього; не переступиш через неї просто з поваги до таємниці… чи самотності. Він не поспішав, бо відчував, що дружина не бачить один вельми очевидний факт, настільки очевидний, що пропустити його можна було, тільки навмисно заплющюючи очі.
– Рейчел, – промовив він, – але ж Черч справді помре.
Вона злобно витріщилася на нього.
– Це тут взагалі ні до чого, – повільно та чітко, наче розмовляла з трьохрічним дебілом, сказала Рейчел. – Черч не помре сьогодні, не помре він і завтра…
– Я лише намагався пояснити їй, що…
– І післязавтра все буде гаразд, і навіть через рік він усе ще буде живий.
– Кохана, ми не можемо бути впевне…
– Звісно, можемо! – закричала вона. – Ми добре турбуватимемося про нього, він не помре. Ніхто тут не помре. Чого тобі так хочеться прийти і засмутити маленьку дівчинку чимось, чого вона не може зрозуміти через свій малий вік?
– Рейчел, послухай!
Та Рейчел не мала жодного бажання слухати когось. Вона вся горіла:
– Це дуже страшно, коли помирає твій друг, родич чи домашня тварина. На біса перетворювати це на грьобаний атракціон для туристів… Придумають ще: «Форест-Лаун» [34] для тв-в-варин… – По її щоках потекли сльози.
– Рейчел, – промовив він, кладучи руки їй на плечі.
Вона різким, важким порухом скинула їх.
– Облиш! Ти ж гадки не маєш, про що я кажу.
Луїс зітхнув.
– У мене таке враження, що я провалився крізь якийсь таємний люк і опинився в гігантському «Міксмастері», [35] – сказав він, сподіваючись на усмішку.
34
«Форест-Лаун» – приватний цвинтар у Ґлендейлі – північному передмісті Лос-Анджелеса. Являє собою величезний комплекс на згадку про золоте століття голівудської кіноіндустрії.
35
Популярна марка кухонного комбайна.
Без шансів! Були тільки її очі, втуплені в нього, – чорні, вони блищали вогнем. Він нарешті зрозумів: вона розлючена. Не просто зла, а саме розлючена.
– Рейчел, – почав він, точно не знаючи, про що казатиме, – як ти спала вночі?
– О Господи, – презирливо мовила вона і відвернулась. Зробила вона це швидко, та Луїс все одно помітив біль від образи в її очах. – Які ми кмітливі. Ну прям медальку йому вручи! Ти все такий же, Луїсе. Коли щось іде шкереберть, в усьому винна Рейчел, так? У Рейчел просто чергова дивна емоційна реакція.
– Це несправедливо!
– Правда? – Вона підсунула миску з маслом ближче до себе. Заходилася змащувати форму, губи її зціпилися в тонку непомітну лінію.
Луїс терпляче розпочав:
– Нема нічого поганого в тому, що дитина дізнається про смерть, Рейчел. Насправді я вважаю це необхідним. Як на мене, то реакція Еллі, ці її сльози, цілком природна.
– Ну звісно! Це цілком природно, – свердлила його поглядом Рейчел. – Слухати, як твоя дочка ридма ридає через кота, який навіть не збирається здихати.
– Перестань! Ти мелеш казна-що!
– Ми більше не будемо про це говорити.
– Та ні, будемо! – гаркнув він, теж розлютившись. – Ти своє слово сказала! Тепер моя черга!
– Вона туди більше не піде! Як я розумію, тема закрита!
– Еллі ще з минулого року знає, звідки беруться діти, – повільно сказав Луїс. – Пам’ятаєш, як ми показали їй книжку Маєрса і все самі пояснили? Ми з тобою погодилися, що діти повинні знати, звідки вони взялися.
– Це не має жодного…
– А я кажу, має! – наполягав Луїс. – Коли ми з Еллі говорили про Черча, я все згадував свою матір і те, як вона мені наплела якогось несусвітнього глупства про чарівну капусту, коли я просто спитав її, звідки у жінок беруться діти. Я їй ніколи не забув тої брехні. Я взагалі не вірю, що діти можуть забути, як батьки їм брехали.
– Те, звідки беруться діти, не має жодного стосунку до клятого «Скотського кладовища», – плакала Рейчел. Її очі промовляли: «Коли хочеш, то проводь свої паралелі з ранку до вечора, скільки влізе. Можеш хоч посиніти від балачок, але я все одно цього не прийму».
Та все ж він спробував.
– Вона знає про народження, а те місце в лісі лише змусило її задуматися про те, що лежить по інший бік життя. Це абсолютно природно. Куди природніше, ніж якщо во…
– Та ти коли-небудь припиниш? – закричала вона так, що Луїс налякано відсахнувся. Ліктем він зачепив відкритий пакет з борошном. Той упав з краю стола на підлогу і розірвався. Суха біла хмара здійнялася в повітря.