Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
«Ось він і став моїм “дружбаном”», – подумав Луїс, очманілий і злий.
– Рейчел…
– Я не хочу, щоб вона туди ходила.
– Рейчел, Джад просто розказав, куди веде ця стежка.
– То не стежка, і ти це чудово знаєш, Луїсе, – гримнула Рейчел. Вона знову схопила миску і заходилася ще активніше збивати тісто. – Це прокляте місце! Нездорове! Діти ходять туди, доглядають за могилами, торують шлях. Вони йобані психи, Луїсе, ось хто вони такі. Яка б зараза не водилася в цьому містечку, я не хочу, аби Еллі підхопила її.
Луїс збентежено витріщився на неї. Він більш ніж наполовину був певен, що однією з речей, які тримали їх шлюб докупи, у той час як кожного року двоє чи троє їхніх друзів розлучалися, була повага до таємниці. Адже коли, відкинувши машкару повсякдення, пірнути до самих основ буття, то стає зрозуміло, що там нема ні шлюбів, ні союзів – кожна жива душа застигла у власній самотності, цілком заперечуючи раціональне пізнання. В цьому і полягала таємниця. І не важливо, наскільки гарно ти знаєш партнера. Іноді ти все одно натикаєшся на глуху стіну чи падаєш у вовчу яму. А часом (зрідка, слава Богу!) ти потрапляєш у абсолютно сформований, чужий тобі простір сюрреалістичних викривлень. То наче зона турбулентності серед чистого ясного неба – вона просто є, та й по всьому. Переконання та упередження, які здаються такими дивними, що скидаються на психічний розлад. І тоді, якщо тобі дорогі твій шлюб і здоровий глузд, ти починаєш ступати дуже обережно; згадуєш, що гніваються через такі відкриття тільки сільські бовдури, які певні, ніби один розум може пізнати інший.
– Кохана, це ж лише кладовище домашніх тварин.
– Ти що, вже забув, як вона отам ридала хвилину тому? – Рейчел махнула вимазаною в тісті ложкою в бік Луїсового кабінету. – Хочеш сказати, то на неї «Скотське кладбище» так вплинуло? Це ж пошрамує Еллі серце, Луїсе. Ні, ноги її більше там не буде. Вона ж уже починає думати, що Черч помре.
На мить у Луїса було божевільне відчуття, буцімто він усе ще розмовляє з Еллі. Просто дочка стала на ходулі, начепила одну із маминих спідниць і вдягла маску розумної реалістки Рейчел. Навіть вираз обличчя був той самий – на поверхні сум і сердитість, а під ними – зяюча рана.
Він пробирався навпомацки, бо раптом проблема стала надто великою для нього; не переступиш через неї просто з поваги до таємниці… чи самотності. Він не поспішав, бо відчував, що дружина не бачить один вельми очевидний факт, настільки очевидний, що пропустити його можна було, тільки навмисно заплющюючи очі.
– Рейчел, – промовив він, – але ж Черч справді помре.
Вона злобно витріщилася на нього.
– Це тут взагалі ні до чого, – повільно та чітко, наче розмовляла з трьохрічним дебілом, сказала Рейчел. – Черч не помре сьогодні, не помре він і завтра…
– Я лише намагався пояснити їй, що…
– І післязавтра все буде гаразд, і навіть через рік він усе ще буде живий.
– Кохана, ми не можемо бути впевне…
– Звісно, можемо! – закричала вона. – Ми добре турбуватимемося про нього, він не помре. Ніхто тут не помре. Чого тобі так хочеться прийти і засмутити маленьку дівчинку чимось, чого вона не може зрозуміти через свій малий вік?
– Рейчел, послухай!
Та Рейчел не мала жодного бажання слухати когось. Вона вся горіла:
– Це дуже страшно, коли помирає твій друг, родич чи домашня тварина. На біса перетворювати це на грьобаний атракціон для туристів… Придумають ще: «Форест-Лаун» [34] для тв-в-варин… – По її щоках потекли сльози.
– Рейчел, – промовив він, кладучи руки їй на плечі.
Вона різким, важким порухом скинула їх.
– Облиш! Ти ж гадки не маєш, про що я кажу.
Луїс зітхнув.
– У мене таке враження, що я провалився крізь якийсь таємний люк і опинився в гігантському «Міксмастері», [35] – сказав він, сподіваючись на усмішку.
34
«Форест-Лаун» – приватний цвинтар у Ґлендейлі – північному передмісті Лос-Анджелеса. Являє собою величезний комплекс на згадку про золоте століття голівудської кіноіндустрії.
35
Популярна марка кухонного комбайна.
Без шансів! Були тільки її очі, втуплені в нього, – чорні, вони блищали вогнем. Він нарешті зрозумів: вона розлючена. Не просто зла, а саме розлючена.
– Рейчел, – почав він, точно не знаючи, про що казатиме, – як ти спала вночі?
– О Господи, – презирливо мовила вона і відвернулась. Зробила вона це швидко, та Луїс все одно помітив біль від образи в її очах. – Які ми кмітливі. Ну прям медальку йому вручи! Ти все такий же, Луїсе. Коли щось іде шкереберть, в усьому винна Рейчел, так? У Рейчел просто чергова дивна емоційна реакція.
– Це несправедливо!
– Правда? – Вона підсунула миску з маслом ближче до себе. Заходилася змащувати форму, губи її зціпилися в тонку непомітну лінію.
Луїс терпляче розпочав:
– Нема нічого поганого в тому, що дитина дізнається про смерть, Рейчел. Насправді я вважаю це необхідним. Як на мене, то реакція Еллі, ці її сльози, цілком природна.
– Ну звісно! Це цілком природно, – свердлила його поглядом Рейчел. – Слухати, як твоя дочка ридма ридає через кота, який навіть не збирається здихати.
– Перестань! Ти мелеш казна-що!
– Ми більше не будемо про це говорити.
– Та ні, будемо! – гаркнув він, теж розлютившись. – Ти своє слово сказала! Тепер моя черга!
– Вона туди більше не піде! Як я розумію, тема закрита!
– Еллі ще з минулого року знає, звідки беруться діти, – повільно сказав Луїс. – Пам’ятаєш, як ми показали їй книжку Маєрса і все самі пояснили? Ми з тобою погодилися, що діти повинні знати, звідки вони взялися.
– Це не має жодного…
– А я кажу, має! – наполягав Луїс. – Коли ми з Еллі говорили про Черча, я все згадував свою матір і те, як вона мені наплела якогось несусвітнього глупства про чарівну капусту, коли я просто спитав її, звідки у жінок беруться діти. Я їй ніколи не забув тої брехні. Я взагалі не вірю, що діти можуть забути, як батьки їм брехали.
– Те, звідки беруться діти, не має жодного стосунку до клятого «Скотського кладовища», – плакала Рейчел. Її очі промовляли: «Коли хочеш, то проводь свої паралелі з ранку до вечора, скільки влізе. Можеш хоч посиніти від балачок, але я все одно цього не прийму».
Та все ж він спробував.
– Вона знає про народження, а те місце в лісі лише змусило її задуматися про те, що лежить по інший бік життя. Це абсолютно природно. Куди природніше, ніж якщо во…
– Та ти коли-небудь припиниш? – закричала вона так, що Луїс налякано відсахнувся. Ліктем він зачепив відкритий пакет з борошном. Той упав з краю стола на підлогу і розірвався. Суха біла хмара здійнялася в повітря.