Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
– Нє, – відповів Луїс.
– Та я й не сподівався, що ви погодитеся, – похмуро мовив продавець і пішов геть.
В обід Луїс пішов перекусити в кафе «Беарз Ден». Замовив сандвіч з тунцем і кока-колу. Взяв обід з собою і з’їв його, переглядаючи дані про Паскоу. Він намагався знайти хоч якийсь зв’язок між загиблим хлопцем і собою або Північним Ладлоу, де розташовувалося «Кладвишче домажніх тварин»… Туманна надія, що має бути хоч якесь раціональне пояснення навіть такій дивовижі, як ця. Може, юнак виріс у Ладлоу або ж навіть поховав на «Кладвишчі» кота чи собаку.
Однак жодного зв’язку знайти не вдалося. Паскоу походив з Бергенфілда, штат Нью-Джерсі. В Університет Мену приїхав вивчати електронну інженерію. На тих кількох друкованих сторінках Луїс не знайшов нічого, що могло б видати хоч найменший зв’язок між ним і хлопчиною, який пішов з життя у кімнаті очікування, – якщо, звісно, не брати до уваги те, що Паскоу помер у нього на руках.
Крід вицідив залишки кока-коли під шкрябання соломинки по дну банки, а потім викинув усе сміття в кошик. Обід був легким, та він з’їв його з апетитом. Насправді нічого страшного не було. Не зараз. Луїс більше не тремтів, і ранковий жах щодалі скидався на безглузду прикрість, марення наяву, без жодних наслідків.
Він постукав пальцями по журналу, знизав плечима і знову зняв слухавку. Цього разу він зателефонував у медичний центр і попросив з’єднати з моргом. Коли працівник моргу відповів, Луїс представився і сказав:
– У вас лежить один із наших студентів, Віктор Паскоу…
– Уже ні, – відповіли на тому кінці дроту. – Більше не лежить.
Луїсові враз забракло повітря.
– Що? – тільки і спромігся видушити він.
– Минулої ночі тіло відправили батькам. Його забрав представник похоронного бюро «Брукінгз-Сміт». Потерпілого відправили на «Дельті»… – шурхотіння папірців, – на «Дельті 109». Ну а куди ж він мав подітися? Пішов на гульки, чи як?
– Ні, – відповів Луїс. – Звісно ж, ні. Я просто… – Що «просто»? Якого чорта він взагалі це робить? Не було адекватного способу владнати цю справу. Треба прийняти це і забути. А все інше могло наробити лише купу нових проблем. – Мені лише здалося, що це надто швидко, – мовив він, затинаючись.
– Ну, його розітнули вчора, – знову тихе шарудіння папірцями. – Це зробив доктор Ріндзвік десь о третій двадцять. Ще до того його батько вже все організував. Гадаю, тіло прибуло в Ньюарк близько другої ночі.
– Зрозуміло. У такому разі…
– Якщо, звісно, носії нічого не наплутали і не надіслали його не туди, – жваво зазначив працівник. – Буває всяке, та з «Дельтами» зазвичай пригод не трапляється. Вони надійні, ці «Дельти». Було якось, один хлопець у нас помер на риболовлі, десь в окрузі Арустук. У якомусь із тих містечок, назва яких у кращому разі наявна на карті. Довбень так пожадливо цмулив пиво, що вдавився кільцем від банки. Біда сталася якраз тоді, коли він намагався відкрити банку пива. Його друзякам знадобилося два дні, аби доперти його до цивілізації. Ще й не знали, чи хоч якийсь літак його візьме. Та вони все одно тягнули його і сподівалися на краще. Відправили його додому в Гренд-Фолз, штат Міннесота, у вантажному відділенні якогось авіалайнера. Однак тут їм не пощастило. Спершу його привезли у Маямі, потім у Де-Мойн і врешті аж у Фарго, штат Північна Дакота. Потім хтось таки догнав, що з ним не так, але ж минуло ще три дні. З таким успіхом вони могли наколоти його «Кул-ейдом» [69] замість рідини для бальзамування: невдаха весь почорнів, а тхнуло від нього, як від зіпсованої свинячої печені. Отаке-то я чув. Шістьох вантажників знудило, – голос по той бік дроту щиро розсміявся.
69
Безалкогольний розчинний напій, популярний в Америці. Продається у вигляді порошку, який треба розчинити у воді і додати цукор на смак. Існує шість смаків.
Луїс заплющив очі:
– Добре, дякую вам.
– Якщо хочете, можу вам дати домашній номер доктора Ріндзвіка, щоб ви могли зателефонувати йому. Але зранку він зазвичай грає в гольф в Ороно.
– Ні, не варто, – відповів Луїс.
Він опустив слухавку. «Час уже покласти цьому край, – подумав він. – Коли тобі наснився той поганий сон чи що воно таке, в біса, було, то труп Паскоу точно лежав у Бенгерфільдському похоронному бюро. Усе, питання знято. Пора зав’язувати з цим усім».
Поки він їхав додому, йому спало на думку абсолютно просте і раціональне пояснення, чому його ноги були вимазані багном, і він полегшено зітхнув.
У нього трапився одиничний випадок лунатизму, спричинений несподіваним і жахливим фактом: у перший же робочий день до нього принесли смертельно пораненого студента, який віддав Богу душу прямо у нього на руках.
Це все пояснювало. Сон видався надзвичайно реальним, бо справді містив дуже багато реальності: килимок, холодна роса й особливо суха гілляка, яка подряпала йому руку. Це також пояснює, чому Паскоу міг проходити крізь зачинені двері, а він – ні.
У Луїса перед очима постала картина: Рейчел минулої ночі спускається сходами і бачить, як чоловік б’ється об задні двері, намагаючись уві сні пройти крізь них. Він осміхнувся. О, вона б від такого збожеволіла.
Ухопившись за ідею лунатизму, Крід міг проаналізувати причину саме такого сну, що він одразу ж і зробив. Він пішов на кладовище домашніх тварин, бо це місце у нього асоціюється з іншим нещодавно пережитим стресом, який спричинив серйозну сварку між ним і дружиною… І звісно ж, думав він із наростаючим збудженням, те місце асоціюється у нього з першим знайомством його дочки зі смертю. Усі ці деталі наклалися одна на одну в його свідомості, коли він вчора пішов спати.
Йому ще дуже пощастило, що він якось добрів додому – це в його пам’яті не збереглося. Мабуть, повернувся на автопілоті.
Хороша штука, цей автопілот. Він не міг навіть уявити, що було б, якби він таки прокинувся сьогодні зранку біля могили кота Полі – дезорієнтований, промоклий від роси та ще й до біса нажаханий. А Рейчел би як перелякалась!
Обміркувавши це, Луїс полегшено зітхнув. «Це все добре, але що робити з тими словами, які Паскоу сказав при смерті?» – ніяк не вгамовувався мозок Луїса, проте лікар швидко закрив йому рота.
Того вечора Рейчел прасувала речі, а Еллі та Ґейдж, всівшись на одне крісло, захопилися переглядом «Маппет-шоу». [70] Луїс сказав дружині, що хотів би вийти трішки подихати свіжим повітрям.
– Ти повернешся до того, як я вкладатиму Ґейджа спати? – запитала вона, не відводячи погляду від праски. – Ти ж знаєш, він краще засинає, коли ти поруч.
– Звісно.
– Куди ти йдеш, татку? – поцікавилась Еллі, теж не відриваючись від телевізора. На екрані Міс Піґі от-от мала зацідити Керміту в око.
70
Англо-американська лялькова гумористична телепрограма, створена Джимом Хенсоном. Виходила в ефір у 1976–1981 роках. Персонажі: жабеня Керміт, свинка Міс Піггі та інші.