Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
– Скоро повернуся, сонечку.
За п’ятнадцять хвилин він уже був на «Кладвишчі домажніх тварин». Роззирався навколо і боровся з сильним дежавю. Без сумніву, він приходив сюди вночі: маленька табличка на честь кота Полі була повалена. Це трапилося, коли привид Паскоу наблизився, майже наприкінці свідомої частини його сну. Луїс байдуже поправив її і підійшов до бурелому.
Той йому не сподобався. Спогади про те, як усі ці повалені вітром дерева перетворилися були на купу кісток, досі змушували його тремтіти. Він присилував себе простягнути руку і доторкнутися до однієї гілки. Загрозливо тримаючись на купі, гілляка раптом захиталася й гепнулася вниз. Луїс ледве встиг відскочити, аби вона не придавила йому черевика.
Він пройшовся вздовж бурелому. Спершу – ліворуч, потім – праворуч. З обох боків чагарники так щільно притискалися до нього, що здавалися непроникними. «Ні, тут точно не варто лазити, якщо маєш клепку в голові», – подумав Луїс. Усюди виднілися зарості отруйного плюща, який вився по землі (усе життя Луїс слухав, як люди хвалилися, що в них до таких штук імунітет, але він, як лікар, знав, що практично ні в кого його нема), а також найбільші колючки з усіх, які Луїсу коли-небудь доводилося бачити.
Крід повернувся назад, до середини купи. Він дивився на неї, поклавши руки в задні кишені джинсів.
«Ти ж не збираєшся туди лізти, правда?»
«Ні, босе. І чого б це я робив таку дурість?»
«Чудово. Я лише на хвильку занепокоївся, Лу. Виглядає як непоганий спосіб потрапити у власний лазарет зі зламаною щиколоткою, еге ж?»
«Є таке. До того ж смеркає».
Отак домовившись із собою про все, Луїс раптом почав дертися на бурелом.
Уже коли він опинився на півдорозі до вершини, дерева під ним затремтіли з характерним тріском.
Кляті кості торохтять, док.
Коли купа знову задвигтіла, він вирішив спускатися. Краї сорочки висмикнулися зі штанів.
Луїс ступив на тверду землю неушкодженим і без пригод, обтрусив руки від пилу і тирси. Рушив стежиною, яка приведе його додому – до дітей, які хочуть казочку на ніч, до Черча, який сьогодні проводив останній день як підкорювач дамських сердець, та до вечірнього чаювання з дружиною, коли діти поснуть.
Перш ніж піти, він ще раз оглянув галявину, вражений її непорушною тишею. Мацаки землистого туману виникали нізвідки, звиваючись навколо табличок. Ці концентричні кола… Це ж треба: самі того не знаючи, діти Північного Ладлоу своїми руками витворили власну модель Стоунхенджу.
«Це точно все, Луїсе?»
Попри те що він тільки краєм ока побачив те, що лежить по той бік бурелому, перш ніж двигтіння під ногами налякало його і змусило спуститися, він міг би заприсягтися, що бачив продовження стежки, яка вела в лісові хащі.
«Не твоя справа, Луїсе. Хай вона йде, куди хоче».
«Так, босе».
Луїс розвернувся і пішов додому.
Коли Рейчел уклалась спати, він ще з годину не міг заснути, перебираючи старі медичні журнали. Він відмовлявся визнати, що ідея лягти в ліжко – заснути – лякала його. Раніше в нього ніколи не бувало сомнамбулічних станів, тож він не міг бути певен, що це одиничний випадок, поки це станеться або не станеться знову.
Він почув, як Рейчел підвелась з ліжка і ніжно гукнула його:
– Лу, любий, ти йдеш?
– За мить буду, – відповів Луїс і погасив настільну лампу.
Тієї ночі йому знадобилося значно більше, ніж сім хвилин, щоб вимкнути свою обчислювальну машину. Він слухав глибоке дихання Рейчел, яка міцно спала біля нього, і прихід Віктора Паскоу не видавався аж таким неможливим. Він боявся, що варто заплющити очі – і двері з грюкотом розчахнуться, і у дверному прорізі стоятиме він – наша запрошена суперзірка – Віктор Паскоу, у спортивних шортах, мертвотно блідий і з випнутою ключицею.
Луїс часом провалювався в сон, і йому уявлялося, як це – прокинутися на страшному і холодному «Кладвишчі домажніх тварин», поміж отих концентричних кіл, залитих місячним сяйвом, а потім повертатися назад тією стежкою в глушині. Він думав про це і знову прокидався.
Лише після півночі сну нарешті вдалося підкрастися до нього й полонити. Жодних видінь не було. Луїс прокинувся о пів на восьму, почувши стукіт осіннього дощу об шибки. З легким острахом відкинув ковдру і глянув на простирадло: воно було бездоганним. Звісно, ніхто б не зміг так сказати про його ноги, вкриті мозолями на п’ятках, але вони були хоча б чистими.
Стоячи під душем, він піймав себе на тому, що мугикає якийсь мотивчик.
19
Міссі Дендрідж посиділа з Ґейджем, поки Рейчел відвезла Вінстона Черчилля до ветеринарної клініки. Тої ночі Еллі не спала до одинадцятої. Вона сварливо пояснювала, що не може спати без Черча, і просила води склянку за склянкою. Нарешті Луїс відмовився постачати її рідиною, пояснюючи, що вона може напудити під себе. Це викликало таку бурхливу істерику, що Луїс і Рейчел перезирнулися між собою, здивовано кліпаючи очима.
– Вона боїться за Черча, Луїсе, – промовила Рейчел. – Дай їй випустити пару.
– Вона не зможе так горлати вічно. Колись вона таки припинить, – пробурчав Луїс. – Принаймні я сподіваюся на це.
Він мав рацію. Хрипи Еллі та розлючені крики перейшли в гикання і тихе скавуління. Нарешті вона остаточно затихла. Коли Луїс піднявся глянути, як там дочка, то побачив, що вона спить на підлозі, міцно обійнявши котяче ліжко, яке Черч навряд чи взагалі коли-небудь використовував.
Луїс забрав кошик з її рук, вклав малу під ковдру, прибрав волосся з її спітнілого лоба і поцілував. Піддавшись миттєвому пориву, зайшов до маленької кімнатки, яка була кабінетом Рейчел, написав на аркуші паперу великими друкованими літерами коротенького листа (Я ПОВЕРНУСЯ ЗАВТРА. ЦІЛУЮ, ЧЕРЧ.) – і прикріпив його до подушки на дні котячого ліжка. Потім пішов до спальні в пошуках Рейчел. Вона була там. Вони кохались, а потім заснули в обіймах.
Черч повернувся додому в п’ятницю першого Луїсового повного тижня на роботі. Еллі багато зробила для нього – витратила частину кишенькових на коробку котячих смаколиків і практично всипала Ґейджу, коли той спробував полізти до «кииисі».
Той засмутився так, як ніколи не засмучувався через гримання батьків. Догана від Еллі дорівнювала для нього догані від Бога.
Луїсу було сумно дивитися на Черча. Смішно, але результат ніяк не вплинув на його думки щодо кастрації. Ніщо не вказувало на те, що Черч колись був живчиком: він більше не ходив бадьоро, як стрілець, його хода стала повільною й уважною, як у хворого в санаторії. Він дозволяв Еллі годувати себе з руки і не виявляв жодного бажання вийти надвір чи хоча б у гараж.