Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
Усе це був сон. Байдуже, наскільки жахливим, наскільки реальним він був, але то просто сон. Просто скам’янілість на дні його розбурханої свідомості.
Металевий звук пролунав знову. То Ґейдж торохтів однією зі своїх машинок у коридорі.
– Наздожени, Ґейдже.
– Наздозени, – лепетав Ґейдж. – Наздозени. Наздозени.
Гупа-гупа-гуп. Ґейджеві голі ніжки протупцяли коридором. Вони з Еллі голосно гиготіли.
Луїс глянув направо. Бік Рейчел був порожнім, ковдра відкинута. Сонце вже давно зійшло. Він поглянув на годинник і побачив, що вже близько восьмої. Рейчел його не розбудила… цілком імовірно, навмисне.
Зазвичай це його роздратувало б, але не цього ранку. Він зробив глибокий вдих, потягнувся, радіючи, що може поки поніжитися на сонці й відчувати реальність у всій її повноті. Дрібні порошинки витанцьовували в косих променях світла.
Знизу Рейчел покликала:
– Еллі, спускайся: з’їж свій сніданок і бігом на автобус.
– Добре! – Гучне ляп-ляп дитячих ніг. – Тримай свою машинку, Ґейдже. Мені час іти в школу.
Ґейдж обурено залементував. Усі слова зливалися в одне. Геж, біка, доблє, Еллі-Буськ – його ідею можна було зрозуміти: Еллі повинна залишитися. Загальна освіта може обійтися і без неї.
Знову пролунав голос Рейчел:
– Еллі, перш ніж спускатися, обніми на прощання татка.
Еллі забігла до нього – волосся стягнуте хвостиком, а сама вона вбрана в червону сукенку.
– Я вже прокинувся, доцю, – сказав він. – Давай біжи, а то запізнишся на автобус.
– Добре, татку! – вона підбігла до ліжка, чмокнула Луїса в брудну щоку і кинулася вниз сходами.
Сон почав тьмяніти, втрачати чіткість. Хай йому грець, це було чудово.
– Ну ж бо, Ґейдже, – покликав Луїс. – Іди поцілуй татка.
Ґейдж не звернув на нього жодної уваги. Він біг за Еллі так швидко, як тільки міг.
– Наздозени-наздозени-наздозени-НАЗДОЗЕНИ! – кричав він на всі свої маленькі легені. Луїс зміг побачити тільки силует його міцного дитячого тільця в підгузку.
Рейчел крикнула:
– Луїсе, з тобою все гаразд? Ти прокинувся?
– Тааак! – озвався він, сідаючи в ліжку.
– Кажу ж тобі, він прокинувся, – сказала Еллі. – Я пішла. Бувайте!
Двері хряснули, і Ґейдж обурено заревів.
– Одне яйце чи два? – спитала Рейчел.
Луїс відкинув з ніг ковдру і спустив ноги на ворсинки килима. Він уже збирався відповісти, що не буде яєчню, а з’їсть миску вівсянки і вже бігтиме на… як слова застрягли в горлі.
Його ноги були всі в багні та соснових голках.
Серце заходилося гупати так, що ризикувало вистрибнути з грудей, наче чортик із табакерки. Очі вилізли з орбіт і швидко забігали, зуби міцно прикусили задерев’янілого язика. Луїс різко скинув ковдру. В ногах ліжка все було засипано глицею. Простирадла були абсолютно брудні.
– Луїсе?
Він помітив кілька соснових гілок на своїх колінах і раптом зиркнув на праву руку. На його біцепсі виднілась подряпина, свіжа подряпина там, де уві сні по ньому вдарила суха гілка.
Я зараз закричу. Я це відчуваю.
І він справді міг. Крик котився знизу до горла – нічого, крім великої холодної кулі страху. Реальність розмивалася. Справжньою реальністю були, як він думав, голки, бруд на простирадлах, кривава подряпина на голій руці.
Я зараз закричу, остаточно збожеволію і вже не повинен буду про це думати.
– Луїсе? – знову голос Рейчел. – Луїсе, ти що, заснув?
Він боровся з собою наступні пару секунд; він боровся з собою так само люто, як і в ту мить зростаючого збентеження, коли Паскоу, якого принесли в лазарет, помирав на ковдрі. І Луїс таки переміг. Одна з шальок терезів переважила, і він вирішив, що Рейчел не має цього бачити: його брудних ніг у хвої, скинутих на підлогу ковдр, заляпаних багном простирадл.
– Я вже прокинувся, – радісно відповів він. Язик у роті кривавив через те, що Луїс несподівано його прикусив. Його свідомість закружляла, і десь глибоко всередині, в найпотаємнішому закутку його єства, виникло питання, чи завжди це ірраціональне божевілля було так близько до нього. Так близько до всіх.
– Одне яйце чи два? – Рейчел зупинилася на другій чи третій сходинці. Слава Богу.
– Два, – гукнув він, відверто остерігаючись того, що каже. – Хай буде випускна.
– Гарний вибір! – сказала дружина і повернулася на кухню.
На одну секунду він полегшено замружився, але в пітьмі побачив срібні очі Паскоу. Його власні очі тої ж миті розплющилися. Луїс почав різко рухатися, женучи будь-які думки. З ковдрами все було гаразд. Він здер з ліжка простирадла. Зіжмакав їх і, вийшовши в коридор, жбурнув у жолоб для брудної білизни. Майже бігцем кинувся до ванни, ввімкнув душ і ступив під воду. Таку гарячу, що в ній можна було зваритися. Луїс змив бруд з ніг. До нього потроху поверталася впевненість, він уже міг дати ситуації раду. Витираючись, Крід раптом подумав, що поводиться як убивця, який певен, ніби приховав усі докази. Він реготав. Витирався і все ще реготав. Здається, він не міг зупинитися.
– Агов, ти, там нагорі, – покликала його Рейчел. – Чого смієшся?
– Жарт один крутий згадав, – відповів Луїс, усе ще регочучи. Він боявся, але страх не міг пересилити сміх. Він піднімався знизу, від живота, який став твердим, наче вмурований у стіну камінь. Крід вирішив, що не придумає нічого кращого, аніж просто кинути брудну білизну до жолоба. Міссі Дендрідж приходила щоп’ять днів прибирати в домі, помити все і попрати речі. Рейчел ніколи не побачить простирадла доти, доки вони не повернуться на ліжко… чистими. Ну хіба що Міссі сама розкаже про них Рейчел, але це навряд чи. Вона, ймовірніше за все, перешіптуватиметься з чоловіком про дивні секс-ігри Крідів, котрі передбачають вимазування ліжка багном та посипання хвоєю.
Через цю думку Луїс знову пирснув зо сміху. Останні схлипи та смішки лунали, коли він вдягався, і він збагнув, що почувається трохи краще. Як це подіяло, він не знав, але воно таки подіяло. Кімната виглядала нормальною, хіба що ліжко здавалося голим. Луїс позбувся отрути. Можливо, словом, яке він шукав, було «докази», але свідомість чомусь підкинула йому «отруту». Певно, люди роблять з ірраціональним саме це, подумав він. Вони чинять саме так, коли воно вривається у звичні причиново-наслідкові зв’язки, до яких звикли в західному світі. Напевно, ваш мозок так само впорається з літаючим блюдцем, яке одного ранку мовчки зависне над вашим подвір’ям, відкидаючи в’язкі пасма тіней, з дощем із жаб, з рукою з-під ліжка, яка раптом вчепиться у вашу ногу глупої ночі.