Кленовий лист
Шрифт:
— Ваню-ю!.. Братці, прощайте...
— Я тебе прошу, дурню! — гримнув Ваня.— Хапайся за мої труси, а однією рукою греби. Так. Спочинь трохи, Ромко. Е-ех, ти!
Вані ставало дедалі важче волочити за собою майже безвільне тіло товариша. Та сказати про це не смів. До острова ж лишалося ще добрих два-три десятки метрів. Біля берега гребені хвиль наростали. Кожен з них, винісши плавців у найвищу точку, огортав їх піною і знов кидав у глибоку гнучку прірву.
В одну з тяжких хвилин знесилений Ваня помітив, що Роман от-от ухопиться за нього обома руками, впадаючи
— Не дрейф, Ромко! Лягай на наші руки...— запропонував Юра, порівнявшись з Туляковим та Романом. З другого боку був Олег. Узявши один одного за руки, вони зробили міст, який підтримував Романа під груди, і попливли.
— Греби, чорт!— гукнув Юра.
Роман ніби прочумався, знову почав швидко і безладно гребти, надсилу борсаючи ногами. На такій зручній підпорі йому справді стало значно легше пливти.
Валя відчув, що в нього потекли сльози від радості, від почуття дружби і вдячності. Він перевернувся на спину і якусь мить спочивав на хвилі. Потім кількома пружними помахами догнав друзів. Неважко було помітити, що Олег гріб уже з останніх сил.
— Ромко, тримайся! — знов гукнув Ваня, порівнявшись.— Ану, сам трохи. Учись, якого біса! Кращої школи плавання в житті не матимеш. Пускайте його, хлопці, кілька метрів лишилося...
Роман чудово розумів усі ці маневри друзів. Не раз блискавично спадала думка: «Самі загинуть, рятуючи мене...» Але був певен, що вірні друзі не лишать його самотнім у смертельних хвилях. І докладав усіх сил, часом майже втрачаючи свідомість, щоб таки перебороти колючий смертю лоскіт хвиль.
Та й Ваня ці метри долав з останніх сил. Роман таки вчепився за нього обома руками за поперек, зв'язував рухи, тяг на дно, як стопудовий тягар.
Юра перший вибрався на косу і сів, не маючи сили вийти далі на берег. Хвилі раз у раз збивали його до рухливої гальки, боляче били нею постомленому тілу. За ним зовсім не по-людському, на всіх чотирьох, видирався Олег, щось несусвітне бурмочучи сам до себе. Він надсадно кашляв і ревів, вибльовуючи не лише воду.
І враз Юрі зробилося душно: помітив, що Ваня в катастрофічному становищі...
— Ваню-ю, тримайсь! — крикнув що є сили, кинувши на пісок пістолет, який заважав йому за трусами. Немов обпечений схопився. Але тут же і впав, збитий хвилею. Та знов схопився і таки побіг, поплив назустріч!
Ваня несвідомо, наче з якоїсь надсильної інерції, ще махав руками, гріб. Але вже нічого не бачив, хоч очі були широко відкриті з натуги. В очах йому почорніло, ні на що навколишнє він уже не реагував.
Збоку підпливав Юра і майже над вухом крикнув:
— За мене хапайся, Ваню!
Ваня блискавично схопив обома руками Юру за поперек, як його самого вхопив майже знепритомнілий Роман. І всі троє каменем пірнули у воду...
Та то вже був берег. Розсипавшись на гальці, хвиля пінясто зашкварчала і лишила мілке рятівне дно, вистелене ворухкою, обточеною протягом тисячоліть галькою.
Юра що є сили волочив товаришів по гальці, весь час надсильно гукаючи:
—
Хвиля нагонила їх і злегка ополіскувала, пестила. Ваня відкрив очі. Спробував підвестися, та його досі ще тримав за поперек Роман, тяг донизу своєю вагою.
— Романе! Та Ромко, чорт! Уже земля! — заволав і Ваня, до якого знову повернулися сили на твердому, надійному грунті.
Земля! В цю мить для хлопців більше нічого не існувало ні перед очима, ані в думці. Земля, про яку вони нещодавно мріяли в жахному напівзабутті, як про порятунок, як про радісне відчуття жити, мислити, працювати, тепер була під ногами.
Ранкова спека таки розбудила чотирьох хлопців на високій косі острова. Не так будили матері в недавньому дитинстві. Теплоти вистачало й тут. Але вона тільки пекла, та не пестила налякану душу.
Палахке сонце знялося над ними, неначе в топлених блакитних прозоростях безкраю, і вже починало смажити своїм майже прямовисним промінням. Легенький поземковий вітерець не здужав бодай освіжити нагріте сонцем повітря. Кошлатив вихри Олегового чуба та в океані грався ворухкими білими гребінцями хвиль.
А все навколо було страхітливо мовчазне, бо... гомонів океан. Гомонів без перерви, без відпочинку, нагадуючи тим вічність.
Жоден з чотирьох хлопців ще не підвів голови, не промовив слова до товаришів. Кожен розкривав очі і знову закривав, ніби хотів упевнитися, що досі все було тільки сном. Есесівець, гітлерівський капітан, унтер-офіцер і його важкі удари, льотчики, гідроплан, чех Пранек... Страшний сон!
Ось близько мовою хвиль говорить з берегами океан. Говір то наростав, підносячись до могутнього ревіння, то стихав, набираючи сил для нового удару об берег. І хлопцям здавалося, що вони не на острові, а в піонер-таборі на пляжі. Хвилі каскадом білих гребінців обдають берег, м'яко відкривають прополіскану, обточену гальку дна і присоромлено посуваються назад.
Ваня Туляков відкрив очі. Перечекавши надміру сильний розряд хвиль, натужно звівся на лікоть, оглянув білий світ. Попереду безмежжя десь злилося з розтопленим небом. Океан!
Безкрая рухлива маса з іскристо білими гребенями, які весь час безладно ворушаться, зникають геть, мов розтають під спекою сонця, і знову з'являються такі ж незмінні. Здавалося, наче вони народжуються й існують тільки для того, щоб оживляти мертву поверхню цього страшного водного пейзажу.
Збоку озвався Юра. І було приємно почути живий голос друга, який, змагаючись із гомоном хвиль, остаточно узаконював й іншу реальність.
— Приземлилися, кацо? Який сьогодні день, Ваню,— понеділок, середа, неділя? — перші слова Юри залунали на цій дикій косі.
— По-моєму, тут ще тільки людоїдів не вистачає,— обізвався збоку Олег.
Він лежав зовсім близько біля Юри. Почувши голос друга, Олег схопився і вже сидів поруч, досить-таки лячно озираючись навколо. Клапоть піскуватої землі, здавалося, зіщулився перед гігантськими масштабами водної стихії.
Роман лежав осторонь, не озивався, з насолодою вслухаючись у розмову друзів.