Кленовий лист
Шрифт:
Віктор блискавично малював собі план дій фашистського загону автоматників: віялом розійшлися на якусь віддаль од авто, промацають одне коло, перейдуть до іншого... Вирішив: лапнув одного, другого сапера і пальцем дав знак прихилитися, слухати, але не стріляти. В голові вже визрів блискавичний план. Сам боронитиметься, зав'яже бій, а їх відішле. У них таке завдання...
Автоматник теж, видно, щось почув, бо пересторожливо вдивлявся навколо, поводячи автоматом. Ясно, що він не певен, звідки почув ті, загрозливі звуки. Чи озирався б так автоматник, коли б знав, що на перший поклик сюди кинеться цілий загін його товаришів.
— Кидай автомат, стріляю! —
Дивовижно: фашист у ту ж мить відкинув геть, автомат і підніс руки вгору. Озирнувся, показав Вікторові своє лице, збентежене, розгублене, але не войовниче. Віктор здивовано розкрив очі...
Ще в той ранок напередодні гітлерівського нападу на прикордоння, де стояли війська генерала Дорошенка, шофер дорожнього відділу не знаходив собі місця від гризучого каяття. Таку дівчинку, дочку генерала, облудно вивіз і віддав у брудні лапи шляхового техніка. Відчував же, що в цій справі криється щось ганебне для нього і страшне для невинної дитини. Скільки разів йому доводилося підвозити дівча. Чи не її мати захищала Вадима, коли його, сина запеклого куркуля Шостопалька, мало не зняли з роботи? Захистила. Виправдає, мовляв, довіру...
«Що вона думала, чудна жінка? Адже знала... Мати! Коли водій охоче підвозив якийсь раз її дитину, кленовим листком забавляв, то ладна собою поручитись. Такі ті матері! В мене теж лишилася мама...» — гірко замислювався Вадим Шостопалько.
Та не вистачило йому часу додумати все до кінця. Тяжка провина каменем лягла на душі. Вночі, передсвітом, фашистські танки прорвалися десь ліворуч. Війська генерала Дорошенка з боями відійшли в глиб країни.
Другого ж дня гітлерівці застали Шостопалька при машині в дорожньому відділі... Застали беззбройного, як і інших шоферів. Але декого з тих інших відразу ж зняли з машин, кудись грубо попровадили як злочинців. А його ні! Вадимові Шостопальку відкрита дорога в життя. Йому навіть посміхалися, зазираючи в свій список. Відразу ж заговорили до нього німецькою мовою: «Гут, гут!» Добре чи ні вчинив, наполегливо вивчаючи ще і поза школою цю іноземну мову! Мати радила, на вчителя ростила, лишившись без господаря-куркуля.
«Зрада!» — ще в той ранок прийшло безпомилкове визначення своєї ролі і становища в цій жахній для рідного краю війні. А зрада кінчається смертю. Ганебною, чорною смертю скаженого пса... І це в якихось двадцять два роки! Інші — герої, а ти — черв'як. Син куркуля, нащадок ганьби...
Дивовижно, що ці думки виразно виступили у Вадимовій голові лише після того, як він за наказом техніка відвіз генеральське дитя далеко в хащі прикордонного лісу. Виступивши, вшкрябнувши сумління парубка, вони жевріли без затухання, навіть коли спав, і перетворилися на рану. Вовком пораненим вити вимагало сумління юнака. І... вирішив гоїти рану молодої душі цим відчайдушним актом.
Спочатку прокрадалася якась надія. Пан або пропав! А коли й пропадати, так з музикою, яку б почула бодай одна радянська людина. О, та музика!
І поїхавши в авто як гітлерівський вояк, везучи біля себе на сидінні офіцера-гестапівця із свастикою і адамовими кістками на рукавах, остаточно наважився.
Вирушали з автобази разом з валкою грузовиків, призначених для вивезення снарядів до передової. Вивозити мали десь із залізничної станції. Значить, буде час додумати свій намір до кінця. Нарочито відкрив навіть переднє скло, догоджаючи
«Дивовижно, як же вони довіряють куркулям, коли навіть куркуленко-водій його нітрошечки не непокоїть! Свій...» — придавило стопудове впевнення, крижаною брилою впало на розігріті каяття і поривання юнака.
А ліс з обох боків, а день мінився на прохолодне надвечір'я. На сон потягло самовпевненого есесівця, оквислого горбатим носом. Водій зазирнув у заплющені очі гестапівця. Раптом згадалося, що десь за цим районним центром, де саме гуркоче війна, живе в селі його тітка-вдова — материна сестра. Ніколи в неї не був, бо не родичалася вона, куркулихою рідну сестру звала. А мати ж було «такою хорошою тіткою» звала її, все в гості до неї посилала. «Признаєшся,— каже,— тіткою назвеш...» Невже і в ці страшні для краю дні тітка буде такою ж жорстокою до небожа, сина куркулів? Тільки б розшукати хату.
Лише скоса ще раз накинув оком на гестапівця, розквашеного на сидінні в солодкій дрімоті. І, мов блискавкою, його болюче різонуло напосідливе рішення: «Вмирати, так з музикою!»
Різко повернув руль ліворуч, ускочив у перші кущі придорожнього чагарника. На улоговині замуленого дощами кювету авто підскочило, офіцер кліпнув очима. В ту ж мить гарячково лапнув лівицею за місце, де мав бути маузер. Але... кобура була порожня. Шугнув рукою, ледве збагнувши страшну реальність. Авто заглиблювалось у лісові хащі.
— Вас іст...— тільки й устиг вимовити есесівець.
Вадим Шостопалько вистрілив з офіцерового маузера просто йому в лице. Авто в цю мить хоч і притишило хід, але ж не стояло, цілити було важко. Та й сосну спереду треба було обминути.
Постріл не був точним, закровив щоку, налякав. Есесівець зопалу схопився за ручку дверцят, смикнув її. Міг би вискочити, коли б рішучіше діяв. А він після першого переляку, відчувши, що живий, встиг отямитись, вирішив чинити опір. Залитий кров'ю, кинув дверцята, обернувся до шофера. Тоді і пролунали ті два постріли, які почув Вітя та його сапери...
— Ну ось вам і вся моя розповідь, товариші партизани.
Вадим, одягнутий у гітлерівський мундир, замовк, давляче ковтав слину. Опустив голову, чекав присуду партизанів, бо обидві гвинтівки були спрямовані йому просто в груди, готові щохвилини прикувати гітлерівця до товстої сосни. Маузер Шостопалька був у руці Віктора.
— Та-а-ак... А ти знаєш, що Марія Йосипівна тут разом з нами партизанить? Командир загону вона! — мовив Віктор, якось хоробливо ламаючи в голові сплутані думки, симпатії і розчарування та лють.
— То... стріляйте! Я син запеклого куркуля, ворога радянського народу. Але ж я... радянський громадянин, я...
— Ти теж ворог.
— Ні! — рішуче похитав головою Шостопалько.— Я не ворог. Я приховав автомашину, щоб повернути нашим. Убив фашиста. І тепер піду...
— Куди?
— До чорта в зуби!. Убиватиму їх, гадів, щоб намостити з їхніх трупів оту піраміду Хеопсову. Може, тоді наше радянське правосуддя... помилує мене!
Шостопалько, як покарана дитина, довго тримався, ціпив зуби і таки заплакав. Просто відвернувся геть, дав волю сльозам, не закриваючи долонями очей, не б'ючи себе в груди кулаками. Тільки округлилися очі, погляд перескакував з Віктора на саперів. А щоки писалися принизливими смугами сліз, як у немовляти.