Книга Застою. 1965–1976
Шрифт:
А тому гаразд – можна дякувати Партії їхній за те, що буряки цукрові так вродили, що тільки дай Боже весь цей врожай вчасно…
Ну от, знов той Боженька на язик лізе, коли Його ніхто про це не просить! Що ти з цим поробиш?!
Ну гаразд, гаразд: сьогодні із самого ранку ледь почало розвиднюватись, а всі рукомишани були вже в полі на буряках, яких цього року вродило стільки, що навіть старі люди такого врожаю не пам’ятали. Працювали, голови не піднімаючи, спини не розгинаючи, як раптом то тут, то там залунали дивні заклики:
– А нумо кінчай роботу! Кінчай, кому кажу! Стоп!
Овва, та що ж воно таке?! Хто це насмілився, цікаво?..
Порозгинавши нарешті спини та попіднімавши голови, селяни з неприхованим здивуванням побачили край поля розтягнутих довгою вервечкою міліціонерів – та ще й скільки ж їх тут назбиралося!.. Лічити – мабуть що, не перелічити.
– А нумо всі сюди! Та хутко мені, хутко!
Виявляється, це кричав якийсь начальник над усіма міліціонерами – незнайомець із вкрай суворим, ба навіть більше – роздратованим обличчям, дещо почервонілим від напруги:
– Всім полишити поле і прослідувати за нашими людьми, куди накажуть! А нумо ворушись, бидло! Ворушись, кому кажу!
– Та чого ти лаєшся, га?! Ви тільки гляньте на нього: ото щойно приїхав, а вже лається… За що, га?.. Що ми тобі зробили?.. А буряки як же?
Здивовані запитання посипалися звідусіль. Не розгубившись, міліційний начальник відповів одразу на всі суворим окриком:
– А нумо р-р-руш, куди накажуть!
Схоже, жартувати тут ніхто не збирався. Отож, полишивши бурякове поле, колгоспники під наглядом правоохоронців попленталися безладним натовпом кудись у напрямі Стрипи [37] . При цьому людей найбільше цікавило, звідки понаїхали всі ці міліціонери. Однак на всі розпитування слідувала уривчаста одноманітна відповідь:
37
Стрипа – річка, на правому березі якої розташований Рукомиш.
– Мовчати! Не розмовляти!
Зрештою колгоспники вирішили: найімовірніше міліцію нагнали сюди з Бучача, можливо – з Бучацького району… якщо не з усієї області. Але заради чого?! От нащо кидати копання цукрових буряків, коли ще принаймні половина врожаю й досі не зібрана?! Отож має бути якась причина… причому дуже й дуже поважна, якщо…
Однак минуло ще чверть години, перш ніж колгоспники зрозуміли, куди їх жене міліція. Тоді один за одним всі почали озиратися, виглядаючи ланкову Стефанію – бо кожен мимоволі задавався запитанням, чи зрозуміла вона, що відбувається?! Проте її чомусь ніде не було видно, хоча ось нібито тільки зараз тут була… буквально щойно… А де ж поділася?!
– А хтось бачив Стефу?.. А Стефа де поділася?.. Стефа де?.. – ледь чутним пошептом зверталися одна до одної жінки й дівчата.
– Та цитьте ви, дурепи, щоб ваші язики нетерплячі порозпухали!.. – придушено шипіли на них солідні дядьки, водночас оглядаючись на міліціонерів: чи не чують раптом?.. Жінки й дівчата в свою чергу боязко озиралися на правоохоронців, проте вже за хвилину знов починали своє:
– Та де ж ця Стефа поділася?.. Ото дурна!.. Де її тільки носить?..
До печер на крутому березі Стрипи, які колись слугували притулком для мешканців скельного монастиря, юрбу колгоспників підігнали приблизно за півгодини. Тепер всі усе зрозуміли остаточно, оскільки печери були оточені кількома кільцями вже не міліціонерів, а співробітників держбезпеки настільки щільно, що й мишенятко не проскочить, навіть якщо захоче.
Отже, зараз його накриють і схоплять. Шкода дядька, ох і шкода!.. Цікаво, як ці кадебешники його вистежили?! Або здав хтось… Тоді хто саме?! У якої ж це паскуди, цікаво дізнатися, забракло совісті, щоб здати кадебешникам цю, можна сказати, святу людину? Але якщо все підготовлено, то чому вони не починають, на що чекають?..
– Агов, Акімочкін! Де там ті школярі забарилися, скільки ще нам чекати? Вже ж полудень скоро настане, – немовби відповідаючи на невисловлені запитання колгоспників, вигукнув раптом огрядний червонопикий майор держбезпеки. У відповідь пролунало:
– Та мають вже бути, зачекаймо ще трохи.
Ага-а-а, он воно що! Таким чином, схопити небораку вирішили в присутності не просто всіх повнолітніх селян, але навіть дітей!.. Паскуди, ох і паскуди, щоб вам не діждати!!! Хоча… що тепер вдієш?..
Як раптом знов червонопикий:
– Акімочкін!
– Так?..
– А давай-но накажи місцевим, щоб терміново перевірили, чи всі тут присутні, чи раптом хтось не втік звідси? Та скажи, нехай селом пройдуться і будинки перевірять. Кого знайдуть – всіх сюди до єдиного!..
Капітан держбезпеки кивнув червонопикому й пішов віддавати розпорядження. Тільки тут селяни помітили, що місцеві рукомиські правоохоронці скупчилися окремо від усіх і позирали довкола з явною злістю. Якщо операцією керували чужаки – отже, місцевих просто відсторонили, іншого пояснення не було. Тепер капітан, якого червонопикий майор назвав Акімочкіним, про щось тихо розпорядився, тоді частина рукомиських міліціонерів побігла до села, інші ж розосередилися між людьми й почали уважно оглядати всіх і кожного.
А раптом вони помітять відсутність ланкової Стефанії?! О-йо-йой, що то з нею і з її дітьми буде, що то буде!..
Але саме тут назустріч групі місцевих правоохоронців від околиці Рукомиша почали висуватися декілька груп дітей – місцеві молодші школярі (бо шестий семикласників тимчасово мобілізували на збирання тих-таки цукрових буряків) під наглядом вчительок на чолі з директором школи. Отож коли всі підійшли ближче, колгоспники з явним полегшенням помітили серед вчительок ланкову Стефанію. Он воно як!.. Ну що ж, якщо встигла непомітно збігати додому й повернутися так само непоміченою – отже, пощастило. Тільки б міліціонери чи кадебісти не помітили її рук – характерних мозолястих, перепачканих землею, зі зморшкуватою вже шкірою на тильному боці долоней. Якщо не помітять її рук – ну… отож не помітять! От тоді можна вважати, що все минулося.
Хоча…
Ні-ні, звісно ж, нічого ще не скінчено. Навпаки, тільки починається.
– То хто ж засів там, у печерах?! – гримнув раптом червонопикий майор держбезпеки, звертаючись до селян і молодших школярів, які разом із вчителями (а також ланковою Стефанією) встигли підійти до дорослих. Та, незважаючи на всю суворість його тону, колгоспники загомоніли врізнобій:
– Та ніхто не сидить… А хто ж там сидіти може?.. Колись монахи жили, а тепер нема нікого… Здається… Точно нікого нема вже який рік поспіль!..