Книга Застою. 1965–1976
Шрифт:
– Так-так, Мирославе Сергійовичу, час іде, а разом з тим і давня історія про штучний перкаль стає дедалі…
– Ні-ні-ні, годі на сьогодні, годі! – лагідно усміхнений господар рішучо замахав руками. – Годі на сьогодні про штучний перкаль. До нас завітав майбутній вчитель нашої Каміли, ми мусимо терміново обговорити з ним… До речі, Левко Потаповичу, знайомтесь: це до мене аж із самого Харкова кореспондент приїхав! Знайшов, бачте, навіть тут, в Охтирці. Хоче, щоб я згадав деякі справи давно минулих днів, як казав Пушкін…
– Товаришу Сусло, але ж історія з революційним винаходом штучного перкалю і справді варта того, щоб відновити всі подро… – почав харків’янин. Та Мирослав Сергійович лишався непохитним:
– Товаришу Гапочка, дорогий, годі на сьогодні! У нас важлива розмова з майбутнім вчителем нашої Каміли…
– А я?! А той революційний винахід як же?..
– Нічого не можу вдіяти! От повернуся з відрядження за тиждень, тоді й поговоримо як слід. Неквапом і спокійно.
– Але ж я не можу стирчати тут, у вашій Охтирці, цілий тиждень, очікуючи вас! – скрикнув кореспондент відчайдушно.
– Нічого не можу вдіяти. Вам час додому.
І хоч як впирався харківський гість, проте його все ж таки витурили з кімнати, а потім і з комунальної квартири.
– Дякую вам, Левко Потаповичу, що прийшли, бо цей Гапочка…
Він озирнувся на голос і тільки тут побачив Марію Явтухівну, яка забилася в найтемніший куточок кімнати і звідти насторожено спостерігала за всім, що відбувалося.
– Наскільки я розумію, Мирослав Сергійович тривіально використав мене для того, щоб спровадити попереднього гостя, – невдоволено пробуркотів вчитель.
Дійсно, кому ж сподобається, якщо тебе використовують у такий спосіб… Марія Явтухівна зібралася щось відповісти, проте не встигла: у двері увійшов господар, на обличчі якого не залишилось жодного сліду люб’язності.
– Дякую, що прийшли, Левко Потаповичу, – пробурмотів він дещо стомлено, – бо я вже не знав, як здихатися цього прилипали Гапочки. Вчепився як той кліщ і крутить, крутить своє!.. Все викручує, бач, викручує!..
– Штучний перкаль… Що це таке? – обережно поцікавився Левко Потапович. І негайно ж пошкодував про цю свою цікавість.
– Послухайте-но, товаришу Силич! – проскреготав Мирослав Сергійович, причому тепер в його голосі брязкнули загрозливі нотки. – Я не збираюсь обговорювати з вами речі не просто неприємні, але й небезпечні! Ви не харківський кореспондент, це він може… Натомість вам краще про цей клятий винахід забути і не згадувати ніколи! Мене один чоловік попереджав, я не послухався… і от тепер…
Утім, хто і про що попереджав Мирослава Сергійовича, так і лишилося невідомим. Чоловік замовк раптово і, схоже, не збирався нічого пояснювати. Мовчанка тривала, аж доки Марія Явтухівна не порушила тишу:
– Левко Потаповичу, чи ви не хочете чайку попити? Бо минулого разу… Каміло, збігай-но на кухню, постав на вогонь чайник. А я тут зараз…
– Так, звісно, поп’ємо чайку, – погодився вчитель, побачивши, що господиня вже виставляє на стіл чашки та блюдця.
Мирослав Сергійович скрушно зітхнув, але заперечувати теж не став. Хлопнули двері кімнати: це Каміла побігла на комунальну кухню.
Район Бабиного Яру, Київ, 23 жовтня 1966 року
Затягнуте суцільними, без жодного просвіту хмарами небо плакало огидно-холодним осіннім дощем. Небесні сльози рясно поливали задвірки Лук’янівського цвинтаря й серед іншого – величезну кам’яну брилу форми, наближеної до паралелепіпеда. Одна з граней каменюки була гладко обтесана, а на ній вибито наступний напис:
ТУТ БУДЕ СПОРУДЖЕНО ПАМ’ЯТНИК РАДЯНСЬКИМ ЛЮДЯМ – ЖЕРТВАМ ЗЛОДІЯНЬ ФАШИЗМУ ПІД ЧАС ТИМЧАСОВОЇ ОКУПАЦІЇ МІСТА КИЄВА В 1941–1943 РОКАХ
Через те, що дощові потоки рясно зрошували вертикальну гранітну поверхню, канавки вирізаних на ній літер вже давно (очевидно, ще вночі) намокли. Завдяки цьому виникла оптична ілюзія – літери немовби розчинилися і зникли. Тому щоб розібрати напис, потрібно було докласти неабияких зусиль. Звісно, було б краще наблизитися до каменюки упритул…
Однак ті, хто зібрався біля муру, що огорожував задвірки Лук’янівського цвинтаря, не наважувалися на подібний крок із двох причин. По-перше, паркові доріжки, «пролінієні» залізобетонними квадратними плитами, проходили на певній відстані від гранітної брили. Оскільки земля між парковими доріжками і каменюкою рясно просочилася дощовою водою, то кожен, хто наважився б ступити на неї, ризикував не тільки безнадійно зіпсувати черевики, але й посковзнутися та впасти. По-друге, на певній відстані звідси, біля самого виходу однієї з залізобетонних доріжок на вулицю Мельникова бовваніла фігура міліціонера, закутаного в сірий плащ-намет. Хтозна, куди він дивиться: можливо, на проїжджу частину, якою час від часу повільно проїжджали автівки… але цілком можливо, що сюди, на пам’ятний камінь! Точніше, на людей, які намагатимуться розібрати рясно политий дощовою водою напис. Щоб запам’ятати, хто це робить…
Тому ті, хто завмер біля гранітної брили, читали напис, одночасно тримаючи фігуру в плащ-наметі на межі бокового поля зору. Прекрасно розуміючи, навіщо тут чергує «топтун», люди намагалися вдавати, що зміст написаного їм байдужий – хоча при цьому тихесенько перешіптувалися здавленими голосами. Однак про що саме вони говорили, судити було важко через різкі пориви вогкого холодного вітру, який розкидав на всі боки сльози небесного дощу. Можливо, люди допомагали одне одному розібрати вирізьблений на камені напис. Можливо, їхню увагу найбільше притягували дві перехрещені ламані канавки, які нібито перекреслювали написане – чи то природні, чи прорізані навмисно… А можливо…
Втім, усе було можливо!
Одне зрозуміло: все це зроблено не просто так, а з певним умислом. От тільки в чому він полягає, умисел цей хитромудрий?!
Однак стояти на пронизливому вітрі під огидно-холодним осіннім дощем до нескінченності неможливо. Від потоків небесної води та поривів крижаного вітрі не врятує ні парасолька, ні осіннє пальто, ані плащ. Тому постоявши хто скільки міг, люди прямували до виходу паркової доріжки на Дорогожицьку вулицю. Чому не на Мельникова?.. Та просто не хотілося проходити поруч з постовим міліціонером – бо раптом той подивиться на твоє обличчя і запам’ятає?! А кому воно треба…