Книга Застою. 1965–1976
Шрифт:
– Але ж, Маріє Явтухівно… Не знаю, що там у чоловіка вашого сталося чи то на фронті, чи вже в мирному житті, але ви точно героїня!!! І те, що ви зробили, – це справжній подвиг!..
– На жаль, ті, хто залишив мене в Києві для підпільної роботи, так не вважають. І вони мають рацію: адже якби фашисти знайшли Дору, нас би обох розстріляли. Отож нема чого заперечити: я справді піддала загрозі те надзвичайно важливе завдання, яке мені доручили виконати.
– Невже ви шкодуєте?..
– Ні, не шкодую. І не шкодувала ніколи, – Марія Явтухівна слабко посміхнулася. – Більш того, якби заздалегідь знала, що через порятунок Дори у мене після війни виникнуть
Вони трохи помовчали, тоді жінка пересмикнула плечима і спитала гостя:
– Левку Потаповичу, а от ви як вважаєте, вірно я вчинила чи ні? Звісно, ви вчитель… педагог, так би мовити. В школі можете розказувати дітям те, що вам наказано розказувати. Я це розумію. Але ось зараз, коли тут немає ні мого Мирослава, ані Каміли – що ви зараз скажете мені особисто?..
Гість відверто розгубився, бо ніяк не розраховував, що його стануть про щось розпитувати. Це ж він прийшов з’ясувати, хто з учасників війни зможе виступити перед дітьми, як раптом… То відповісти чи ні?! Чи не варто?..
З іншого боку, розповідь Марії Явтухівни несподівано збурила його власні спогади про воєнне лихоліття. Ні-ні, звісно ж, він на фронті жодного дня не був через малолітство. Проте у Левка Потаповича були власні спогади, пекучі й незвичайні: про бабусю з Кізляра – батькову тещу, яка жила на Червоноармійській вулиці й до якої його відправили на початку літа 1941 року (а згодом з’ясувалося, що не на один місяць), про євреїв-переселенців з Москви, про подаровану москвичкою Еммою шовкову сорочку та її чудодійну силу… Про смерть бабусі й поневіряння по дитбудинках спочатку в Дагестані, потім у Карачаєво-Черкесії. І звісно ж про те, як у січні 1944 року карачаєвці викрали вихованців дитбудинку, розташованого в станиці Зеленчуцькій, та розстріляли, щоб помститися за втрачені сім’ї [30] .
30
У листопаді 1943 року відбулися масові депортації карачаєвців до Казахстану та Киргизії. Приводом для цього стали звинувачення у співпраці з німецькими окупантами, у протидії відновленню радянської влади і в бандитизмі. Повернутися на Північний Кавказ тим депортованим, хто вижив, було дозволено лише в 1957 році. Остаточно політична реабілітація карачаєвського народу відбулася лише в 1991 році.
«Мої сини також хотіли жити! І його діти, і його, і його! Але міліціонери їх пристрелили, бо вони опиралися. Мої сини тепер в раю біля Аллаха, і його діти, і його також, і його!.. А ви зараз подохнете, як собаки!»
Так кричав той черкес, що командував іншими озброєними чоловіками. І хоч як благали викрадені дитбудинківці – їх усіх поставили до стіни напівзруйнованого будинку та розстріляли. Мабуть, до самої смерті Левко Потапович не забуде, як пролежав серед закляклих тіл товаришів до глибокої ночі, як під покровом темряви поповз до берега Великого Зеленчука, як кинувся в крижану воду й поплив за течією. А над головою свистіли невидимі кулі…
І головне, про що він не міг забути – то це про білу шовкову сорочку, з благословенням подаровану переселенкою Еммою: от саме сорочка ця його і врятувала!!! Бо ні кулі, ані крижана вода йому не зашкодили.
Одного разу Левко Потапович таки наважився розповісти цю історію вихованцям Мотовилівського дитбудинку. Діти слухали
Проте щойно Левко Потапович зібрався з духом, як двері кімнати розчинилися, і в них з’явився Мирослав Сергійович Сусло, який мовив з неприхованою відразою:
– Ви тут чаювати розсілися, я так бачу… Але чи не здається вам, товаришу Силич, що ви зловживаєте становищем майбутнього вчителя нашої Каміли? Бо як на мене, то вам саме час додому забиратися.
– Миро-о-осю-у-у!.. Хіба так можна? Це ж некрасиво, – спробувала протестувати Марія Явтухівна, однак її чоловік лишався неприхильним. Отож Левко Потапович був змушений розпрощатися. Він знав, що більш ніколи не навідається сюди в гості. Аж надто очевидно було, що батькові сімейства його ідея виступу перед школярами не сподобалась, що ж до його дружини… Вона ж сама погоджується, що не мала права ризикувати виконанням завдання Батьківщини заради порятунку маленької дівчинки – і тим не менш, ризикнула. Чи варто розповідати про це дітям?! Навряд чи…
Що ж, Левко Потапович побував у них один-єдиний раз – хай на тому все окошиться. До того ж чай у них не найкращий. І якщо бути щирим, то Марія Явтухівна абсолютно не вміє його заварювати!
А хто ж перед дітками виступатиме?! Ну-у-у, хтось-таки знайдеться. Якщо добре подумати, вже намічається декілька кандидатів.
Коротше кажучи, Левко Потапович більше не мав наміру спілкуватися з батьками Каміли Шепетун. Як раптом…
Так, сьогодні ввечері до нього додому несподівано прибігла Каміла і буквально з порога, від хвилювання плутаючи слова, випалила:
– Левко Попато… Потаповичу! Пато… ой – тато просить нас… Ой – просить вас прийти до нас. Негайно!.. Отак.
Зважаючи на доволі пізній час (було вже пів на дев’яту вечора), все це виглядало аж надто неймовірним.
– Ти правду кажеш? Нічого не наплутала? – про всяк випадок перепитав здивований вчитель.
– Нічого, – Каміла крутнула головою так енергійно, що дві акуратно заплетені кіски підстрибнули вгору і знов впали їй на плічка.
– Це тато просить, не мама?
– Тато, тато!
– А чого ж так пізно?
– А я там знаю! – Каміла знов крутнула головою. – Сказав, щоб ви прийшли зараз, та й усе. Якщо ви дорогу забули, то я проведу.
– Не забув. Але, звісно ж, підемо разом, бо пізно вже й маленьким діткам не годиться вештатися вулицями проти ночі.
– Та-а-а!.. – дівчинка напнула губки і подивилась на вчителя якось зверхньо-поблажливо. – Я ж місцева, хто мені що зробить?..
На щастя, йти було недалеко: кварталів сім чи вісім, не більше. Дорогою мовчали. Левко Потапович все гадав, що ж сталося, з якого це дива нелюб’язний батько сімейства раптом запросив його в гості?! Та ще й на ніч глядючи… З якого це дива, справді?..
Гадав, гадав – і не вгадав: виявляється, причина була… в іншому гості! Принаймні саме таке враження склалося у Левка Потаповича, оскільки варто було йому слідом за Камілою переступити поріг їхньої кімнати, як похнюплений Мирослав Сергійович одразу ж зрадів неймовірно і звернувся до молодого чоловіка, який сидів проти нього за столом:
– О-о-о, ось і Левко Потапович! Знайомтеся, це майбутній вчитель нашої Каміли, вона ж у нас буквально за тиждень до першого класу піде. Як час летить, як летить, подумати тільки: здається, от-от щойно народилася – а вже до першого класу… Подумати тільки!..