Книга Застою. 1965–1976
Шрифт:
– Але ж на камені написано… – почав своє Анатолій.
– Наскільки я розумію, Йосип Юлійович натякає, що цим каменем поки що хочуть відволікти увагу людей від спорудження телевежі, – заперечив Бугрим стурбованим тоном.
– Усе вірно, Харитоне Якимовичу, все вірно! Адже якщо навіть військові могили перенесуть, все одно це буде колишня територія кладовища. Якщо ж з неї транслюватимуться радіосигнали… Хм-м-м!.. Уявляю, як це сприймуть пересічні люди.
– Як святотатство сприймуть, – зітхнув Мілецький.
– Точно, як наругу, – погодився Бугрим.
– А тому можна спробувати відволікти увагу людей обіцянкою реалізації нашого з Авою проекту. Припустімо, невдовзі почнуть розчищати територію під якесь будівництво й навіть переносити могили? Навіщо?! Хтозна… Якщо це робитиметься заради увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру – люди не заперечуватимуть. Швидше навпаки… Якщо ж відкрито оголосити про спорудження телевежі – це сприймуть неоднозначо. Робіть висновки!..
Деякий час йшли мовчки. Нарешті Анатолій наважився спитати:
– Отже, ви не вірите в перспективу цього пам’ятника?
– І я не вірю, й Ава теж не вірить, наскільки я розумію.
– Не вірю, ні, – мотнув головою Мілецький.
– А тому, Анатолію, якщо не вийде у нас з Авою, то вийде у вас, – посміхнувся Каракіс. – Недарма ж я прихопив вас сьогодні з собою.
– У нього вийде, кажете?.. – Бугрим покосився на міністерського експерта з явною недовірою й додав: – Він же «пластилін» справжній, такі не здатні відстоювати своє.
– У нього, Харитоне Якимовичу, у нього. Він все ж таки мій учень, причому учень вельми талановитий… Ви його погано знаєте.
– Йосипе Юлійовичу, та облиште ви, зрештою!.. – махнув рукою Анатолій. – Ви вже якось передрікали мені, що я долучуся до робіт на Хрещатику, і що з того? А нічого. Отож облиште.
– Одне іншому не завадить. Як я сказав – так і станеться. От згадаєте мої слова через пару десятків років. Ви, Анатолію, ще будуватимете і на Хрещатику, і тут, в Бабиному Яру. Запам’ятайте це.
І Каракіс посміхнувся знов. Посміхнувся абсолютно щиро.
1967. Останній з УПА
Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, середина квітня 1967 року
– А котра вже година?..
Озирнувшись назад, Гатя подивилась на ходики і миттєво підхопившись з-за столу, стурбовано мовила:
– Ой, мені ж додому треба! Бо там же ж мої без мене…
– Хто такі «твої»? – щоб не вронити голову на стіл, Давлетов мусив підперти її переплетеними пальцями рук. – Чоловіки твої, чи що?
– Ну так, мої чоловіки. Всі троє: Андрійко, наш Спартак і тато Сьома.
– Пхе!.. Чого ж хвилюватися?! Вони ж у тебе дорослі, самі впораються…
– А Спартак?! Йому ж іще чотири роки, – резонно заперечила Гатя.
Едуард Рустамович хотів щось заперечити у відповідь, проте Тося поквапилася перехопити ініціативу:
– Іди, Агато, йди собі додому, а з Едуардом Рустамовичем я ще посиджу. Ми з ним удвох посидимо.
– Але ж на столі ондо ще скільки не доїдено! – обурився відставник. – Баличок… червона рибка… Ех-х-х, та ще за Сталіна такого добра було у продмагах – хоч греблю гати!..
– Було. Ось тільки не у всіх грошей на цю красу вистачало, – зітхнула Гатя. Однак не звернувши на її зауваження найменшої уваги, Едуард Рустамович потягнувся до напівпорожньої пляшки, уважно зазирнув всередину крізь горлечко й додав: – І не випите все також… Ну дівча-а-ата, це ж негарно як!.. Це ж поминки за моєю мамою… за мамою Міленою!.. Всі сусіди порозбігалися, а ми ще не допили й не доїли – і куди ж це годиться?!
– Едуарде Рустамовичу, та у мене ж тато Сьома не просто так, а після трьох інфарктів! А зараз погода яка мінлива, раптом йому зле стане?..
– А-а-а, Самсон Данилович!.. – відставник розплився в хитрій посмішці. – А як там його Белла поживає? Здорова чи теж того?..
Гатя виструнчилася й закусила губу, оскільки дуже болісно сприймала все, що стосувалося батькової коханки. Зокрема, вона й досі не могла пробачити ні татові, ані собі самій, що через їхні сварки на цю тему тепер весь їхній дім у курсі амурних справ її батька.
Однак побачивши настільки болісну реакцію подруги, Тося ледь помітно махнула їй рукою (мовляв, забирайся, доки є шанс) і звернулася до колишнього сусіда:
– Едуарде Рустамовичу, дайте Гаті можливість нарешті доглянути батька. А поки я не забула, у мене тут є тост.
– Тост?.. Справді?..
Відставник вичікувально дивився на Тосю й навіть не відреагував на грюкання вхідних дверей.
– Справді, маю прекрасний тост: ми як слід пом’янули вашу маму, давайте ж тепер вип’ємо і за ваше, і за моє здоров’я! Бо я ж медицина все ж таки, я ж це здоров’я забезпечую…
– То-о-осю, яка ж ти розу-у-умниця!
Едуард Рустамович спробував плеснути в долоні, однак негайно клюнув носом, стрепенувся й мовив:
– А пам’ятаєш, як ми зустрілися, коли мене з Куби притаранили непритомного? Я ж тоді стільки всього проспав, Тосько, стільки всього!..
– Авжеж пам’ятаю, – підтвердила вона.
– Однак вижив. Не помер, а вижив!.. Не те що мама Мілена!..
Він знов клюнув носом і забурмотів:
– Спочатку тато Рустам, а тепер і мама Мілена… А я то в Китаї, то на Кубі… Добре, що хоч тепер у відставці. Але ж тепер вже й батьків нема – спочатку тата Рустама не стало, а тепер і мами Мілени…
– Ми ще не випили за здоров’я всіх, – нагадала Тося, проте відставник раптом заперечив:
– Ні, Тосько, знаєш… Випити ми встигнемо, а давай-но вірші краще почитаємо, ти як вважаєш?
І негайно ж продекламував [34] :
А весной, весной… Да где там,Лучше скажем наперед:Если горько гибнуть летом,Если осенью – не мед,Если в зиму дрожь берет,То весной, друзья, от этойПодлой штуки – душу рвёт.34
Уривок з культової радянської поеми Олександра Твардовського «Василий Тёркин».