Книга Застою. 1965–1976
Шрифт:
Так, звісно: треба вже готуватися до переїзду! А отже – намітити, що з речей вона повезе на подільську квартиру, а що треба якнайшвидше продати. Проте насправді Зінаїда Євдокимівна навіть не думала про це. Їй просто шкода було вибиратися звідси. Шкода до сліз!..
Але що вдієш?! Вона прекрасно розуміла, що і видіння на похороні чоловіка, і товариш Мориченков повністю праві. Й нічого тут не вдієш.
Але ж шкода! До чого шкода!..
Охтирка, кінець серпня 1966 року
Чай в цьому домі водився аж ніяк не найкращий – не цейлонський, не краснодарський, а всього лише грузинський-екстра. Та й якщо чесно, то Левко Потапович
«Ти, Левко, тільки не ображайся, бо я кажу, як воно є: доволі посередній з тебе педагог вийде. Самостійності мислення тобі бракує. Розумієш, про що я? Отримавши інструкцію від начальства, ти з дітьми відпрацьовуєш все, як треба. Але в тім-то й біда, що в педагогіці так не можна! Не існує в цій сфері настільки докладних інструкцій, щоб вони кожну дитячу витівку передбачали, щоб на всі випадки життя годилися. Так чи інакше імпровізувати доводиться – а от в імпровізації ти слабенький. Зате коли є чіткі методичні вказівки – отут ти на коні, отут тобі немає рівних!..»
Приблизно так характеризував його професійний потенціал сам товариш Калабалін – перший в житті Левка Потаповича начальник, під керівництвом якого він працював спочатку в Сталінірській колонії, а потім і в Мотовилівському дитбудинку. Звісно, як чоловік делікатний, Семен Опанасович говорив таке не привселюдно, а коли вони лишалися сам на сам. Тим не менш, суті проблеми це не змінювало: Левко Потапович і справді чекав різноманітних завдань від начальства, які й виконував з блиском і шиком, буквально заражаючи дітей своїм ентузіазмом.
Так сталося й тепер. Схоже, що після помпезного святкування 9 травня минулого року 20-ліття Великої Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні на теренах СРСР почала розгортатися ціла кампанія, що мала на меті нагадати всьому світові:
НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТЕ! [28]
От саме в рамках цієї кампанії всім вчителям було доручено з’ясувати, хто зі старших родичів нинішніх школярів боровся з німецьким фашизмом особливо героїчно. А з’ясувавши – запланувати виступи героїв перед дітлахами на урочистих зборах протягом навчального року.
28
Перетворена на гасло цитата з вірша радянської поетеси Ольги Берггольц, написаного 1959 року спеціально для меморіальної стіни, встановленої на Піскаревському кладовищі у Ленінграді.
Ця кампанія збіглася з переводом Левка Потаповича до Охтирки. Йому довірили вести 1-Б клас, який формувався саме зараз. Природно, як слухняний виконавець, він поспішив озброїтися списком дітей класу з хатніми адресами та почав обходити сім’ю за сім’єю, знайомитися з батьками своїх «першачків» і розпитувати, хто де воював чи перебував під час війни.
Каміла Шепетун була в охвісті списку, отож додому до неї Левко Потапович потрапив далеко не одразу. Але потрапивши, був вражений занадто сторожким (якщо не сказати – крижаним) прийомом, влаштованим батьками першокласниці. Йому ледь-ледь вдалося з’ясувати, що як тато, так і мама учениці були не з місцевих: він приїхав з Харкова, вона – з Києва, причому обидва обіймали незначущі посади на труболиварному заводі. Як раптом вчитель дізнався таке!.. Виявляється, під час війни Мирослав Сергійович Сусло командував піхотним батальйоном, а його дружина Марія Явтухівна Шепетун була справжньою київською підпільницею! Оце так знахідка!.. Та таким батькам, можна сказати, ціни немає!!! Кому ж іще виступати перед малечею, як не цим двом?..
Однак на цю, здавалося б, дуже привабливу пропозицію Мирослав Сергійович буквально вибухнув нестримною лайкою. Добре, що Каміли на той час не було вдома – пішла погуляти… Ледь-ледь вдалося Марії Явтухівні втихомирити чоловіка, який вилетів з їхної кімнати, різко грюкнувши дверима і при цьому ледь не збивши з ніг стару сусідку, яка спішно вдала, що просто проходила коридором, а не підслуховувала.
– Будь ласка, Левко Потаповичу, не звертайте уваги. Мій чоловік терпіти не може, коли хтось починає розпитувати про його фронтове минуле.
Марія Явтухівна спробувала зобразити лагідну посмішку, однак це вийшло настільки невдало, що вона якнайшвидше відвернулася.
– Але чому?! – дивувався вчитель. – Адже я хотів всього лише запросити або його, або вас… До речі, а ви теж нервуєтесь, згадуючи війну?
– Знаєте, що я вам скажу…
Жінка трохи помовчала й раптом запропонувала:
– А давайте-но чайку вип’ємо! Згода?..
Левко Потапович кивнув. Тоді Марія Явтухівна виставила на стіл, що стояв посеред кімнати, дві пошарпані чашки з надтріснутими по краях блюдцями, такий самий пошарпаний заварювальний чайничок, розкриту пачку грузинського чаю-екстра і цукорницю з дрібно поколотим цукром, виклала пару нержавіючих чайних ложечок. Пішовши на кухню, хвилин за двадцять повернулася звідти з повним чайником окропу і всілася за стіл навпроти гостя:
– Про чоловіка мого я не розповідатиму… бо якщо відверто, то й досі не в усьому розібралася. Скажу лише, що воював він героїчно, але… Скажімо так, через певні обставини вже після війни у нього забрали й офіцерське звання, і всі нагороди та запроторили в Камишлаг [29] на підземні роботи.
– А-а-а…
– Левко Потаповичу, я дуже прошу більше не торкатися цієї теми! Я не знаю нічого, окрім того, що замість «десятки» за вироком мого Мирося звільнили всього лише через три або чотири роки, проте нічого з відібраного не повернули і проживати у великих містах заборонили. У нього в Харкові була сім’я – то і дружина, і діти зреклися… Ну-у-у, ви тепер розумієте, як він опинився тут, в Охтирці й чому ми зійшлися?..
29
Камишовий табір – Особливий табір № 10 з центром у с. Ольжерас (нині м. Междуреченськ) Мисковського р-ну Кемеровської області. Існував у 1951–1954 роках. Основний напрям робіт – будівництво шахт Кузбасу.
– Маріє Явтухівно, хоч я і працював з малолітнім контингентом у спеціальних дитбудинках, однак знайомий також з багатьма дорослими, які відсиділи за різні… м-м-м… гріхи перед нашою Радянською Батьківщиною. А іноді й без гріхів відмотали різні строки.
– Ну, отож, отож! – кивнула вона. – Тому, сподіваюсь, ви більше не станете торкатися цієї болісної теми.
– Це через ув’язнення дочка записана на ваше прізвище? – обережно спитав Левко Потапович.
– Так. Адже Мирослав вважає, що його зганьбили, збезчестили через чиюсь примху. Хоча й я також…
– Ви, Маріє Явтухівно?!
– А з чого б мені добровільно переїжджати з Києва в Охтирку? Невже ви можете припустити таке, Левко Потаповичу?..
Тепер вже гість відвів очі, зніяковіло втупившись в свою чашку. Розцінивши це по-своєму, господиня підлила йому ще заварки й гарячої води, стурбовано мовила:
– Треба б знов чайник закип’ятити.
Однак до кухні не пішла, натомість заходилася розповідати історію про те, як виявила в купі сміття маленьку єврейську дівчинку Дору, яку таємно сховала у себе вдома й яка прожила у неї під ліжком довгі два роки окупації.