Книга Застою. 1965–1976
Шрифт:
Озирнувши Вільку з голови до ніг, переконався, що той розгублено кліпає очима, роззявивши рота від подиву, тому додав:
– Отак от, не займай мене! І передай іншому, щоб не займав.
– Іншому?..
– Ну так, третьому, якому наказано спостерігати за мною.
– Чого-чого?! – у Вільки очі на лоба полізли від подиву.
– Шпигувати за мною не треба, от чого! Так і передай цьому… третьому.
– Якому ще третьому?! Ти про що це?..
«Це ж треба, щоб отак майстерно прикидатися! – мимоволі здивувався Микита. – Чи… А раптом Вілька не вдає подиву?! А раптом це серйозно…»
– Ну гаразд, переконав. Давай-но поговоримо, якщо хочеш, – нарешті погодився він і додав: – Тільки додому я тебе не поведу, май на увазі.
– Чому?
– Бо додому я запрошую тільки друзів.
– Ну, то давай товаришувати, якщо вже на те пішло! – одразу ж пожвавішав Вілька, проте Микита поквапився осадити його:
– Е-е-е, ні, не так щоб одразу. Ми з тобою поговоримо для початку, як ти й хотів. Тільки от куди підемо?
– А давай-но на річку!
– На річку?
– Еге ж! Тут до Усті [19] квартали чотири, не більше.
19
Річка в Здолбунівському та Рівненському районах Рівненської області, ліва притока Горині. Зокрема, Устя протікає і через Рівне.
– Та знаю, знаю, як мені того не знати… Ну що ж, ходімо, – погодився Микита, хоча й жив на початку вулиці Правди, а не в кінці біля набережної. Втім, якщо Вілька і справді є приставленим до нього нишпоркою, то краще йому не знати, де саме мешкає сімейство Горбачів. Чим довше він не зможе носити записочки батькам Микити, тим спокійнішим лишатиметься його життя. Все просто і без жодних образ! Отож нехай вирішить, що Горбачі мешкають або по вулиці Правди неподалік її перетину з Прибережною [20] , або ж на самій Прибережній.
20
Нині – вул. Набережна.
– Чого посміхаєшся?
– Я посміхаюсь? – Микита здивовано позирнув на хитрого нишпорку.
– Ти, ти, авжеж.
– І не думав навіть, – знизав плечима хлопчина. І негайно ж напустив на обличчя якомога серйозніший вираз, бо настільки необережно демонструвати торжество не годилося. Те, що він розкусив усі підленькі наміри цього Вільки – це ще півсправи… Головне почнеться ось-ось зараз, щойно вони дійдуть до мосту через Устю. Зараз почнеться, зараз…
– Ну, і що ти там торочив про шпигунство?
Річкова вода повільно пливла під ногами хлопців, які стояли на мосту, спершись на бильця, й дивилися на вкриту легенькими дрібонькими брижками водну поверхню, а не один на одного.
– Послухай-но, Вілько, чому це ти мене першим запитуєш? Я тебе не чіпав, це ти до мене навіщось причепився, немов той реп’ях. Отож і поясни мені першим, чому наша класна керівниця тебе підіслала, а не сама мені все пояснила як слід? Невже ж Тереза Юзефівна боїться?
– Микито, ти це про що?!
І стільки непідробного подиву прозвучало цього разу в запитанні Вільки, що він майже повірив у щирість однокласника… Майже – саме так! Бо в останній момент все ж таки схаменувся й мовив розчаровано:
– Отже, ти також зображуєш тут мені подив… Отже, боїшся сказати правду так само, як і наша класна керівниця… Отже, ти таке ж саме сцикло, як і вона!.. Ех, Вілько, Вілько, не думав я, що ти такий боягуз. Бо наша Тереза Юзефівна хоча й доросла, але все ж таки жінка, їй можна і здрейфити. А от якщо ти засцяв!.. Не очікував від тебе такого, ніяк не очікував.
– Микито!..
– Га?..
– Ти про що?!
– Про те саме.
– Та ми нібито про різне говоримо, а не про одне і те саме!.. – Вілька дуже натурально сплеснув руками, але негайно ж запитав: – Послухай-но… А може, ми і справді про різні речі говоримо, га?..
– Так, годі! Набридло це все мені, чесне слово, – скрушно зітхнув Микита. – Давай тоді так… Якщо ти засцяв настільки, що не можеш мені пояснити все відверто, тоді пояснюватиму я. Гаразд?
– Ну, гаразд.
– Добре. Отож коли наша Тереза Юзефівна дізналася, що в її класі вчитиметься новенький, то й зрозуміла, що всю систему «трійок» доведеться перекроїти по-новому.
– А-а-а…
Утім, оскільки запитання буквально повисло у Вільки на кінчику язика, Микита поквапився випередити однокласника:
– Стривай, давай-но я розкажу усе, якщо ти вже засцяв, а потім ти мене виправиш, якщо я десь помилюся. Гаразд?
Хлопчина мовчки кивнув, і Микита продовжив:
– Отже, училка переробила всю систему «трійок» нашого класу з таким розрахунком, щоб я туди вписався. Тепер ти входиш до моєї «трійки», але замість того, щоб повідомити мені про все, класна доручила зробити це тобі. Отож скажи нарешті: наша «трійка» – хто ще до неї входить?! Ти, я – це вже зрозуміло, бо надто очевидно. А третій хто?
– Так… Давай-но по порядку, – мотнув головою Вілька. – Отже, з якогось дива ти впевнений, нібито весь наш клас розбитий на якісь там «трійки» і що це розбивання здійснює класна керівниця, це так?
– Так.
– А навіщо все це, можеш пояснити нарешті?!
– Ну-у-у… як тобто, навіщо?! Щоб усередині кожної «трійки» учні слідкували один за одним і про все вивідане складали рапорти вчительці, нашій класній керівниці – от для чого.
– Що-о-о-о?! Ти з дуба впав і головою вдарився, чи що?..
– Ти, Вілько, знаєш що… Ти того, слова добирай… – почав Микита, проте однокласник раптом перервав його здивованим вигуком:
– А нумо стривай!!! Я здогадався: таке відбувалося у тій школі, звідки ти до нас прийшов, – чи не так?!
– Так, так, – погодився Микита, – а тут у вас хіба інші порядки?
– Жартуєш!..
– Зовсім ні.
– Ти серйозно?!
– А-а-а…
Однак, окрім цього беззмістовного «акання», Микита так і не зміг сказати нічого путящого. Йому ж навіть на думку не спадало, що в тому класі, де він провчився вже понад місяць, можуть бути встановлені не звичні для нього «драконівські» порядки, а якісь інші – більш людяні…