Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Однак ні першого, ні другого, ні третього дня взяти Путивль Кзі не пощастило. Невелика, майже кругла в обводі фортеця настовбурчилася проти нього високими валами, дубовими заборолами, а головне — відчайдухами-захисниками. Топлячи бранців у Сеймі, він сподівався залякати путивльців, а вийшло навпаки: ще більше озлобив їх, переповнив їхні серця непохитною затятістю — боротися до загину!
— Браття, а видите, що буде з нами, якщо здамося! — загукав тоді Володимир, показуючи на трупи, що пливли по річці. — Так поклянімося ж нині: Путивля не здамо! Будемо битися до останку! Кза зможе ввійти в город тільки тоді, коли жодного з нас не залишиться живого! Тільки тоді!
— Клянемося! Клянемося! — загриміло на валах. — Путивля не здамо! Ліпше спалимо себе живцем, ніж піддамося ворогові!
Кза лютував, а нічого вдіяти не міг. Підступити до Путивля можна було тільки від поля, з півночі, бо з інших трьох боків його оточували крутоспадні урвища, по яких годі добратися навіть до підніжжя валу. Та з боку поля, що не вигадував Кза, ввірватися у фортецю теж не пощастило. Володимир стягнув на цей відтинок валу найкращих воїнів — стрільців-лучників, метальників списів, мечників, і вони не дозволяли половцям не тільки здертися на забороло, а й навіть підступитися до валу.
За час облоги Кза зовсім схуд, споганів. Чорні віспинки робили його обличчя схожим на старе потемніле решето. В очах — шал. Ще б пак! Сподівався пройти усю Сіверську землю, а застряв під Путивлем! Яка ганьба! Кончак дізнається — засміє! Прокляття!
Він уже пронюхав, що в Путивлі знаходиться сім’я князя Ігоря — княгиня Ярославна з дітьми, і поклявся захопити город, чого б це не коштувало. Захопити сім’ю Ігоря! Ото була б здобич! За сім’ю Ігор розкошелився б, віддав би все, що має! Піде голий по Русі, з протягнутою рукою, як старець, — тільки б визволити свою ладу з малими дітьми! Ото була б радість для старого серця — справжня помста за давню перемогу Ігоревого старшого брата Олега над його ордою, коли ханські жінки з дітьми потрапили у ворожий полон!
Він підхопився з похідного ложа і вискочив із шатра — загукав охоронцям:
— Всіх беїв до мене! Зібралися беї.
Кза показав камчею на вали Путивля:
— Там, за ними княгиня Ярославна, жона Ігоря, з дітьми! Як її взяти? Хто скаже?
Беї підняли голови, почали чухати потилиці.
— Чого мовчите? — розізлився Кза. — Думайте! Говоріть!
— Краще нам Ігореву волость пограбувати, ніж тут скласти голови, — насмілився порушити мовчанку один, явно із згоди останніх. — Залишимо Путивль. Спалимо села дотла, все там заберемо!
Кза аж підскочив — побагровів.
— Дурна твоя рада! Села ми й так попалимо! Тепер я бачу, що ви не воїни, а тупиці, нерозумні барани! Завтра вранці всі на приступ! Заготовте довгі штурмові драбини, бойові сокири, наточіть шаблі, кожному воїну, хто лізтиме на вал, пообіцяйте подвійну винагороду! Ситніше погодуйте людей, щоб веселіші були! І — на приступ! Ми повинні взяти цей город!
— Як? — вирвалось у когось.
Кза повернувся лицем до Путивля, ткнув камчею в тому напрямі.
— Ми обдуримо Володимира Галицького! Ось ви бачите — перед вами ворота. Їх так просто не взяти! Міцні! І все ж ми почнемо приступ саме тут! Хай Володимир думає, що половці саме тут хочуть прорватися, сюди стягне всі свої сили. А ми вночі таємно зосередимо всі свої кращі сили у яру, що відділяє Путивль від гори Перуна! — Він камчею показав направо. — Там, недалеко від валу, під захистом дерев та кущів, діждемося потрібної хвилини — і кинемось на приступ! У Володимира там людей буде мало — ми швидко зімнемо їх і ввірвемося в город! Ви зрозуміли?
— Ойє, ойє, — закивали головами беї.
— Тоді ідіть — готуйте все, як я сказав!
2
Путивль перед світанком уже був у русі, як мурашник. На майдані горіли багаття — жінки у великих казанах варили куліш, годували воїнів, дітей та стариків, а потім у спорожнілі казани наливали по вінця води — гріли окріп, щоб з валів лити на голови ворогам, коли підуть на приступ. Повсюди стояв незатихаючий гомін: перекликалась сторожа на валах та жінки біля багать, стогнали чи марили поранені, ревла напівголодна худоба у нашвидкуруч збитих стійлах, чулися короткі, ділові накази старшин.
Володимир Ярославич стояв на дзвіниці, і той гомін, той тривожний гул, що долітав знизу, із оточеної ворогом фортеці, холодив йому серце. Що станеться з тими людьми, з сестрою Ярославною, її дітьми, якщо ворог вдереться сюди?
Смерть від шабель половецьких? Загибель у вогні? Чи ненависний полон?
Страху не відчував, тільки давив тягар відповідальності за всіх, хто зібрався тут і довірився йому. Як їх урятувати?
В половецькому таборі теж горіли вогні, іржали коні, темніли закіптюжені казани, бродили поодинокі воїни. І ніщо не віщувало близького приступу. Однак і ніяких ознак зняття облоги не було.
Невже Кза надумав уморити обложених голодом?
Знизу по крутих східцях хтось піднімався. Чути неспішні кроки. Володимир глянув у темний отвір дверей — сестра Євфросинія.
— Ху, як високо! Важко сюди підніматись, — усміхнулася вона братові блідою усмішкою.
— Так чого ж піднімалась? Краще б сиділа біля дітей.
— Не сидиться. Хочу знати, що затіває проклятий Кза.
— Нічого не затіває. Або робить вигляд, що не затіває. І це мене більше всього непокоїть — чи не приготував якоїсь хитрої каверзи?
Ярославна запитально-стривожено глянула на брата.
— Володю, скажи мені прямо — утримається Путивль, чи всі наші зусилля марні?