Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
«Так їх, так! Бийте собак скажених!» — подумав Володимир Ярославич і раптом прямо перед собою, за якихось один чи два перестріли з лука, побачив чималий гурт вершників. Попереду на карому коні їхав худий старик у легкому літньому каптані та чорній соболиній шапці з малиновим верхом. Руків’я його шаблі виблискувало проти сонця різнобарвними самоцвітами. Невже Кза?
Так, це був він, Кза! Коза Бурнович або Гзак, як звали його по-половецьки, невтомний розбійник, що знову і знову наносив відчутні удари по Сіверщині, де, до слова сказати, не раз і йому перепадало від сіверських князів, в тім числі і від покійного Олега Святославича, Ігоревого старшого брата.
Що він тепер задумав?
Володимир прекрасно розумів, як хочеться ханові взяти в полон княгиню Ярославну з дітьми. Ігор з братом, сином та небожем уже в полоні, а тут така нагода — взяти його жону з дітьми! Такого ще ніколи не було протягом вікової війни кочовиків проти осідлих слов’янських племен. Та не так легко ханові взяти добре укріплений Путивль. Яку ж хитрість на цей раз задумав несамовитий Кза, що, не жаліючи воїнів, жене їх на ці високі та міцні стіни?
Ось він уважно поглянув назад, де по обидва боки воріт вирувала люта битва, де його воїни, мов рій бджіл, вкрили частину високого валу. Лізли вгору і падали, лізли знову — і знову падали. І ніяк не могли здертися на дерев’яне забороло, щоб схопитися з сіверянами врукопаш. І тоді вони мали б безсумнівну перевагу. Та сіверяни ні на крок не відступали назад...
Потім хан повернув голову праворуч, так же уважно оглянув вал і забороло по ньому, верхушку гіллястого дуба, де сидів половецький див, густі кущі в яру і раптом зірвав з голови шапку з малиновим верхом, ніби хотів комусь подати знак. З дуба пролунав пронизливий свист.
Князь Володимир завмер у чеканні — ждав, що ж буде далі? Невже йому не вдалося розгадати задум хана? Невже зараз із засади не вирине половецьке військо і не кинеться на нібито не захищений відтинок валу, на якому і зараз не видно жодного воїна?
Минула коротка хвилина — і раптом кущі ніби ожили, розступилися і з них виринуло половецьке військо. Сотні воїнів, згинаючись під вагою довжелезних драбин, рушили на приступ.
У князя ніби гора з плеч звалилась. Він розгадав задум ворога! Розгадав! Передбачив цю хитрість!.. Кза думав, що путивльці поки перекинуть сюди підмогу, його джигіти зуміють захопити всю стіну. Та ні він, ні його воїни і уявити не могли, що тут їх зустріне добре навчена і озброєна до зубів Ігорева дружина! І не суть важливо, що половців близько тисячі чоловік, а сіверянських гриднів усього дві сотні, — укріплений вал подесятирить їхні сили!
Володимир прожогом скотився з вежі, гукнув до гриднів і до воїнів-путивльців, яких теж було не менше двох сотень:
— Братця! Дружино! До зброї! До бійниць! Помремо тут, а ворога в город не пустимо! Настав наш час! Я з вами, друзі!
Йому допомогли одягнути кольчугу, подали шолом. Він швидко застебнув підборідного ремінця, опустив забрало, вихопив з піхов меча.
— З Богом! На супостата!
Виглянув у поле. Половці наближалися. Передні уже готувалися укладати через рів незграбні, але міцні помости, а задні на ходу піднімали жердинами ялинові драбини, щоб з розгону кинути їх на вал.
— Стріляйте! — гукнув Володимир. — Цільтеся точніше!
Рій стріл шугнув донизу, вирвавши із ворожих лав десятки нападників. У відповідь почулися болючі скрики і брудна лайка.
Половці заметушилися, закрилися щитами, з великими труднощами кинули через рів містки, на них поставили драбини й подерлися вгору.
Але й захисники Путивля не дрімали — тепер їхні стріли летіли безперервно, і, хоча половці прикривалися щитами, вже немало їх мертвими лежало на землі або корчилося від болю в страшних муках.
Володимир Ярославич поглядом відшукав хана Кзу. Він уже не стояв на місці, а на чолі свити мчав сюди, де, по його розрахунку, мала вирішитися доля Путивля. Іноді він зупинявся і нагайкою підганяв тих, хто, на його думку, ухилявся від того, щоб лізти на стіни, чи не проявляв належної сміливості для виконання його наказу — навальним штурмом прорватися в город.
Ось він зупинився і, не злазячи з коня, почав віддавати накази. Із-за страшного гуркоту і крику сотень людей з обох сторін голосу хана не було чути, але напруга битви значно посилилась. Подекуди половцям пощастило видертись на забороло. Почався шалений рукопашний бій.
Володимир кинувся в саму його гущу. Його довгий харалужний меч не знав спочинку і не раз обагрявся ворожою кров’ю.
— Соколи ясні! Ні кроку назад! Тільки — вперед! Скинемо ханських псів униз! Давайте окріп! Розтоплену смолу! Лийте на голови нечестивців! За землю нашу! За віру! Дружно вперед!
Половці почали відступати. А коли принесли розтоплену смолу та окріп і линули на голови тих, що лізли по драбинах угору, жахливий нелюдський крик болю заглушив усе, що лунало досі. Десятки ошпарених половців, які щойно хапалися за дубові гостряки палісаду, щоб перемахнути через нього, почали, мов достиглі груші, падати з драбин додолу, збиваючи і тих, що лізли за ними слідом.