Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Повернув Славута коня і, гукнувши на почет, вихором помчав назад, до князя Святослава.
Вислухавши боярина, князь нахмурився.
— Се зло — княже мені непособіє! Се найбільше зло нашого часу! Та що маємо робити — не затівати ж війну з Давидом, коли з Кончаком не закінчили! Не знаю, як там брат мій Ярослав, — вирушив на Переяслав чи відсиджується за Десною, як він це робив не один раз. Давид хоч до Трипілля приплив було, а Ярослав, мабуть, і з місця не зрушив. — Він зітхнув і після недовгого роздуму наказав рішуче: — Більше нам помочі ждати нізвідки, — нині переходимо Дніпро і вдаримо на Кончака! Починайте переправу.
Того ж дня всі руські полки, а також чорні клобуки форсували Дніпро і рушили до Переяслава, пройняті бажанням дати рішучий бій половцям.
Та Кончак не став випробувати долю. Він хутко зняв облогу Переяслава і, переобтяжений здобиччю та полоном, пішов до нижньої Сули, а звідти, ще раз поплюндрувавши Посулля і вирізавши майже всіх мешканців города Римова, рушив додому, в землю Половецьку...
Страшні були наслідки необдуманого, слабо і наспіх підготовленого окремішнього походу князя Ігоря. Все його військо загинуло чи опинилося в полоні, самі князі стали бранцями кочівників, Сіверська земля залишилася беззахисною, і значна частина її — Посем’я — стала пусткою після нападу хана Кзи. Безвинно постраждала Переяславська земля, витоптана і спалена ордами Кончака, а князь Володимир був тяжко поранений.
Лише завдяки рішучим діям Святослава Київського, Рюрика Руського, Святославових синів Олега та Володимира і особливо завдяки героїчній обороні переяславців на чолі з Володимиром Глібовичем пощастило половців зупинити, а згодом відкинути за межі Руської землі.
Та загроза нової навали, може, ще страшнішої, залишилася, і це почали розуміти всі, кому була не байдужа доля батьківщини. Треба гадати, що, перебуваючи в далекій половецькій неволі, почав це розуміти і князь Ігор.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
1
У левадах, за Тором заливалися солов’ї, та Янь ні на хвилину, ні на мить не затримався, щоб послухати їх чи пожартувати з джигітами-сторожами, як він робив це щовечора, а відразу шуснув у юрту. Ще з порога випалив:
— Княже, біда!
Свічка від його рвучкого руху заблимала і ледь не погасла.
Всі кинулися до нього.
— Що? Що сталося?
Янь озирнувся і перейшов на шепіт:
— Бачився я з Настею лише одну хвилину, бо повернувся з походу хан Туглій... Переяслава половці не взяли, і Кончак, відступивши, обложив Римів і заходився плюндрувати Посулля, а його, Туглія, відправив попереду, щоб повідомив родичів про перемогу. Бранців, каже, Кончак тягне видимо-невидимо!.. Та не в цьому річ! По дорозі Туглій зустрівся з ханом Кзою, що вертається з-під Путивля...
— Ну, і що там? — аж кинувся Ігор та Рагуїл. — Кажи! Ждан помертвів. Перед очима зринула Вербівка — вся у вогні, у криках, у погромі половецькому. Що там? Як там?
Невже всі загинули?
Янь перевів подих.
— Кза Путивля теж не взяв, княже... Володимир Ярославич відбив його... А князь Святослав урятував Посем’я — прислав із дружинами синів, і ті прогнали поганих... Але й не в цьому річ!
— А в чому ж? — зітхнув полегшено князь.
— Там загинули син і зять хана Кзи, і їх везуть додому, щоб поховати за половецьким звичаєм в рідній землі. І розлютований Кза нахваляється з уруських голів насипати над ними могили, а передусім обезголовити наших князів... Пробач, княже, за такі слова. Але я переказую те, що чув...
Звістка приголомшила всіх.
— Не може цього бути! — вигукнув Рагуїл.
Та Ігор, пригадавши, як загинув у гридниці Святослава Коб’як, подумав, що цілком може бути.
— Від скаженого Кзи можна всього чекати, — тихо промовив він.
— Що ж робити? — спитав Ждан. — Що каже Настя?
— Настя радить негайно тікати... Поки не прибули Кза і Кончак... А їх чекають з дня на день....
— Так, треба тікати! — вигукнув Ждан. — Княже, треба тікати!
Ігор мовчав. У його очах застиг біль. Усі розуміли, що думає він зараз про брата, про сина, про племінника. Та й про всіх своїх дружинників та воїв, що опинилися через його нерозважливість у половецькій неволі!
— Княже, іншого виходу немає, — тихо промовив Рагуїл. — Тікати негайно! Слушнішого часу не буде!
— Я хотів би переговорити з Кончаком...
— Що з ним говорити! — вигукнув Рагуїл. — Якщо Кза та інші хани наполяжуть, він не порятує ні тебе, княже, ні твою братію, бо не захоче протиставити себе всьому ханському курултаю! Для нього важливіше зберегти владу над Половецьким степом, ніж непевну дружбу з сіверськими князями... Треба повідомити Овлура, щоб з кіньми, зброєю та припасом харчів ждав за Тором в умовленому місці! Погоджуйся, княже! Одне твоє слово — і простелиться дорога додому! Я згоден віддати за Овлура свою доньку, якщо він допоможе врятуватися тобі, княже!
Ігор знову задумався, охопивши голову руками. Видно, нелегкі почуття бурхали в його серці, бо обличчя йому спотворила болісна гримаса, а з грудей вирвався глухий стогін.
Урешті підвів очі.
— Гаразд. Скажіть Овлурові, щоб готував коней!
— Ні, княже, — втрутився Янь, — коня тільки для тебе! Тікатимеш удвох із Овлуром — це безпечніше, ніж нас буде ціла юрба... Але й ми не залишимося тут на вірну загибель. Розлютовані Кза і Кончак не пощадять нас, коли дізнаються, що ти втік... Отож, ми недовго забаримося тут, а зразу ж ноги на плечі — і гайда в путь!