Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
— А Коб’як? Його вбили в гридниці Святославовій!
— Ну, ти ж знаєш, що він сам винен, — накинувся на князів, як лютий вепр... А Ігор сидить спокійно... Та й поручився я за нього!..
— То віддай його сина Володимира!
— Ти здурів, Кза! Який же батько віддасть сина на заріз? Ти б віддав?
— Звичайно, ні! Я з радістю сам поклав би свою стару голову, аби лиш ожив мій Чугайчик!
— Ото ж бо! Тим більше
— То князя Всеволода, брата Ігоревого! — наполягав Кза.
— Це все одно, що самого Ігоря... Хіба не знаєш, як Ігор любить молодшого брата?
— То племінника Святослава! Його батько, князь Олег, був моїм лютим ворогом! Він побив мій рід! Смерть моїх синів потребує відомщення, потребує ворожої крові!
Вони б сперечалися довго, бо Кза настійливо домагався свого, а Кончак не менш настійливо перечив йому, та в стійбищі раптом зчинився крик, пролунав тупіт багатьох кінських копит.
— Що там? — стривожився Кончак.
Вони вийшли з юрти. Сюди з розпачливим криком мчали на конях кілька молодих джигітів.
— Хане, хане! Князь Ігор утік!
— Та ви часом не п’яні? Як утік? Коли?
— Мабуть, ще вечором, бо постелі холодні, не зім’яті... Кончак змінився в лиці.
— Прокляття!
Кза злорадно усміхнувся.
— От бачиш! А ти йому вірив! Поручився за нього! Тепер, якщо піймаємо, ти віддаси його мені!
— По конях! — гукнув Кончак. — Ми наздоженемо його!
В погоню кинулися обидва хани — і Кончак, і Кза — зі своїми людьми. Слід узяли відразу — на березі, де був зім’ятий очерет і залишилися відбитки ніг на піску, а на тому боці знайшли кінські сліди. По них і рушили навздогін за втікачами.
— Ми їх наздоженемо! — гукнув Кза, підстрибуючи в сідлі. — Вони далеко не втекли!
— Я теж так гадаю, — відповів Кончак, поглядаючи на сонце. — До обіду вони будуть у наших руках.
Як же здивувалися хани, коли сліди повели не на захід, до Ташлика та Сальниці, а на північ — прямо до Дінця.
— Ігор обхитрив нас! — ревнув розлючений Кза. — Полетів сокіл до свого гнізда не степом, а перебрався на той бік Дінця — в ліси! Хіба ми його там знайдемо?
На Дінці слід Ігоря та його супутників раптом загубився. Лише двоє загиблих коней прибило до берега. А де ж втікачі?
Кза від люті позеленів.
— Шукайте! — кинувся на людей. — Не полетіли ж вони птахами
З десятком джигітів старий Байток миттю зник у лісі. Та незабаром повернувся ні з чим: людських слідів ніде не було.
— Ей-вах! — схопився за голову Кза. — Прокляття! Князь Ігор і тут обхитрив нас! Що будемо робити?
— Я повертаюся додому, — відповів Кончак. — Не личить великому ханові винюхувати сліди втікачів! Я повертаю коня назад!
Кза ударив камчею по луці сідла, у відчаї підняв перед собою руки.
— О горе мені! Я теж не маю часу бродити по цих заростях, бо жде мене мій син Чугай, щоб я провів його у царство тіней! Але клянусь пам’яттю предків, я піймаю Ігоря! Байток, доручаю тобі це зробити... Відбери скільки треба спритних джигітів і наздожени втікачів! З-під землі відкопай, а приведи мені на аркані князя Ігоря!
Байток поморщився, але покірно схилив сиву голову.
— Я візьму джигітів, хане... У Ігоря один шлях — на захід сонця. Та не одна стежка: і по цьому березі, і по тому, і понад самою річкою, і поодаль від неї — лісами та галявинами. А яку з них обрав уруський князь — лише він знає... Нам треба всюди порискати, пошукати... Тому я розділю своїх людей на кілька невеликих загонів — який-небудь та натрапить на Ігорів слід... А я з сином та онуками поїду понад Дінцем. Чомусь мені здається, що втікачі триматимуться його берегів...
Хан Кза схвально кивнув головою.
4
Майже півверсти втікачі чалапали по коліна, а подекуди й по пояс у воді. Попереду — Овлур, позаду — Ігор. Одяг і зброю несли на плечах. А коли почало глибшати, по мокрому стовбурищу підритої повінню верби, що схилилася в річку, вибралися на берег, одяглися і, не гаючись, рушили по звіриній стежці в дикі хащі лісу.
Там було тепло і сиро. Довкола стояли густі кущі, над ними вивищувалися могутні верби та осокори. Крізь їхнє лапате гілля де-не-де пробивалися тонкі, мов списи, промені місячного світла.
Йшли мовчки, бо навіть тріск сухої галузки під ногами лякав — чи ніхто не почує? Тоді ще напруженіше дослухалися, — ні, не чути нікого. Тільки десь далеко заухкає сова, зашипить над головою сич та важка рибина скинеться на плесі. І знову тиша...