Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Ігор здивувався.
— Пішки?
— Пішки нам краще буде. Половці шукатимуть кінних утікачів, а ми тим часом пірнемо в бур’яни, в шелюгу, в ліс — і розчинимося в ньому, заховаємося, як звірі... Ночами пробиратимемося до города Дінця. А там, дасть Бог, і зустрінемося, якщо пощастить...
І Рагуїл і Ждан в один голос заявили:
— Тільки так, княже, тільки так!
Ігор довго мовчав, схиливши голову в задумі, а потім тихо зітхнув.
— Гаразд, хай буде так!
2
Наступного
Ні військо, ні полон, ні караван з награбованим добром ще не прибули — Кончак з ханами та беями поспішив додому налегкоруч, та радощам кочовиків не було меж. Шум, гам, крики, сміх не вгавали ні на хвилину. Сторожі-джигіти радувалися разом зі всіма і теж готували багату вечерю з бузою та вином.
Надвечір стійбище завирувало: лунали співи, гриміли бубни, заливалися ріжки та домри, галасували чорноголові дітваки.
Сторожа перепилася теж. Джигіти дудлили надміру і тепер розважалися, як хто вмів і хотів. Одні пішли бродити по табору, інші, доросліші, гайнули до дівчат, а тих кількох наймолодших, яких старші залишили стерегти полонених, Янь споїв зовсім — усе частував і частував, тим більше що вина і бузи було вдосталь. Потім віддалеки від юрти, на пригірку, затіяв ігрища: в челика, в довгої лози, в половецьке перетягання поясами. Джигіти борюкалися, ганяли, мов лошаки, реготали, аж поки зовсім не вибилися з сил. А коли стемніло, попадали на землю і миттю поснули. Лише двоє лишилося на чатах, та й вони всілися побіля своїх товаришів і клювали носами доти, аж поки поснули.
І тоді за Тором пролунав свист. Раз і вдруге. Овлур дає знати — пора!
Янь шуснув у юрту.
— Тікай, княже! Щасливо! Всі перехрестилися.
— Ну, з Богом! — промовив князь і, піднявши тильне полотнище намету, пірнув у густу темряву безмісячної ночі.
У стійбищі пригасали вогні, валували собаки, влягався гомін людських голосів.
Ігор поповзом добрався до очеретів, перебрів на той бік Тору. Овлур чекав в кущах, біля старої верби з кіньми. Шепнув:
— Поспішаймо, княже! Вже пора!
Вони скочили на коней і повернули на північ, до Небесного Ока, довкола якого верстають свій віковічний шлях усі зірки.
Виїжджаючи з лугових заростів, Ігор на мить оглянувся. На тлі темно-синього неба сколихнулися половецькі гостроверхі вежі, заблимали поміж ними пригасаючі багаття, а на них з неба покотилася яскрава падуча зоря. «На щастя!» — подумав князь.
Попереду мчав Овлур. Він добре знав ці місця — горбовисті, безводні, пустинні. Тут жодного стійбища. Праворуч — солончаки
Ніч темна, але прямо перед ними дишлом униз висить на небі Великий Віз, а на задній його вісі — Небесне Око, довкола якого рухаються всі зірки. І Овлур держить путь прямо на неї.
Опівночі домчали до Дінця. Коні ледве трималися на ногах. Скажена скачка, під час якої їм не дали жодної хвилини перепочинку, підірвала їх. Як тільки ступили в воду, припали до неї, і вже ніяка сила не могла зрушити їх з місця.
Тут же, на водопої, упав Ігорів кінь. Не витримавши перенапруги, обпившись водою, він, скільки не силкувалися і скільки не сіпали його за вуздечку, не зміг піднятися. Потім упав і Овлурів.
— Що ж тепера робити? Ми залишилися без коней, — забідкався Ігор.
— Обійдемося, — відгукнувся Овлур. — На тому, низинному, боці — Чорний ліс. На конях навряд чи й продеремось крізь нього, а якщо продеремося, то залишимо після себе такий слід, по якому нас швидко знайдуть. А пішим — усюди дорога! Ми пірнемо в хащі і загубимося в них, мов перепеленята в степових бур’янах.
— Що ж робити з кіньми? — спитав Ігор.
— Зіпхнемо на бистрину — хай пливуть собі за водою. Якщо буде погоня, то їхні сліди на деякий час заплутають переслідувачів, — відповів Овлур. — Ми ж самі перепливемо річку і виберемося на берег у зручному місці, щоб не залишити слідів...
Тим часом зійшов місяць, залив сріблястим світлом усе довкола: і холодні хвилі, і густі очерети, і рясні верби, і широку піщану косу.
Втікачі зіпхнули коней на глибоке, а самі, роздягнувшись і примостивши одяг на голові, пустилися до протилежного берега.
3
Рано-вранці в стійбище Кончака прискакав Кза. Схуд, зчорнів, як головешка, очі палали люттю і відчаєм.
Кончак уже знав про його невтішне горе і, міцно обнявши, притиснув до грудей.
— Уй-уй, хане, співчуваю тобі. Але синів повернути не можу. Не в моїх це силах... Кріпись!.. Ти воїн і звик до втрат... А час залікує твої рани в серці... Один час!
Кза схлипнув, розчулений несподіваною щирістю великого хана, та зразу ж відсахнувся. Глянув суворо.
— Я приїхав не співчуття шукати, а справедливого відомщення!
— А саме?
— За голови сина та зятя я вимагаю голову князя Ігоря!
Кончак витріщив очі.
— Кза! Я розумію, що твоїми вустами говорить велике батьківське горе... Але ж ти мусиш розуміти, що помста ця безпідставна. Твій син і твій зять загинули як воїни, в бою. Це смерть батирів! І їх Тенгріхан візьме до себе!.. А Ігор — полоненик і ти хочеш зарізати його, як вівцю!