Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
— Роби, що кажу! — відрізала суворо Ярославна. — Я хутко переодягнуся! Зі мною поїде боярин Вовк, а ти, Володю, залишайся тут!
Володимир похитав головою, але перечити не посмів. Смикнув смерда за рукав і притьмом кинувся до дверей.
Виїхали опівночі. Ярославна — попереду, на возі, вимощеному перинами та подушками, застеленому килимом, щоб м’яко було недужому князеві повертатися додому, а позаду — боярин Вовк із сотнею гриднів. Поряд з ним скакав смерд Василько, — боярин теж не довіряв йому і на крок не відпускав від себе. На окремому возі їхав старий князівський знахар
Коротка літня ніч минула швидко. Та Ярославні здалася вона довгою-предовгою. Коли б могла, то летіла б чайкою, зозулею, бистрокрилою ластівкою до свого ладонька!
На світанку раптом пролунав веселий передзвін церковних дзвонів. Ніби на Великдень чи на Трійцю. Він линув і линув над полями, над лісами, над широкими просторами.
— Що це? — спитала княгиня.
— Це дзвонять у нас, це голос святого Михайла, — пояснив смерд Василько.
— А хіба сьогодні свято яке? Василько знизав плечима.
— Ні, сьогодні будень.
— То чому ж дзвонять?
Ніхто цього не знав. Не знав і Василько.
В’їхали в село. Хоча було ще зовсім рано, тут було гамірно. З далеких хуторів, з бічних завулків, з дворів виходили святково одягнені люди і, ведучи за руки дітей, прямували кудись вулицею.
Боярин Вовк запитав найближчих:
— Що за свято у вас сьогодні? Чому дзвонять? Люди вклонилися.
— Радість велика у нас — князь Ігор повернувся!..
— Сокіл прилетів з поля Половецького!
— Тепер і нас захистить, і воїв наших, синів наших визволить із неволі!
— А ми всі станемо за нього горою — насупроти ворога!..
У Ярославни заблищали сльози.
— Де ж він? Князь Ігор?
— На тому кутку... Ми всі туди йдемо!
Разом з народом під’їхала Ярославна до Василькового двору. Тут уже було півсела. Люди товпилися на вулиці, в дворі, поза тинами. Перед княгинею розступилися. А вона пташкою спурхнула з воза — і полетіла через подвір’я в садок.
Ігор сидів на невисокому ослоні відпочилий, умитий м’якою річковою водою, причесаний.
— Княже мій! Ладоньку! — скрикнула Ярославна, простягаючи до нього руки. — А де ж син наш, — князь Влодимир? [80]
Ігор зблід, подався вперед, — і вона ластовенятком упала йому на груди і залилася сльозами.
Він гладив її коси, цілував мокрі щоки, а в самого теж туманились очі.
— Як діти?
80
Князь Володимир Ігоревич, перебуваючи в полоні, одружився з Кончаківною, і в них народилася донька. Влітку 1188 року разом із сім’єю він повертається (треба гадати, не без згоди Кончака) в Новгород-Сіверський. Там при хрещенні на пам’ять про визволення називає Кончаківну Свободою.
— Всі живі, здорові.
— Слава Богу — все тут гаразд... Одно лихо — мій нерозумний похід...
Він не стримався і заридав.
Люди обступили Василькове обійстя — теж плакали, примовляючи:
— Мученик!
— Вирвався із неволі поганської!
— Проторив стежину й іншим... Тепер почнуть повертатися і наші синочки — хто живий зостався!
— Викупить князь!
— Тому й тікав! Хоча міг накласти головою!
До Ігоря долітав цей гомін, і він тут, у цьому звичайному сіверянському селі, серед простих поселян-севрюків, зрозумів, усвідомив, що з вуст людських не злетіло жодного слова осуду, хоч він з тривогою чекав його, що люди ждуть від нього захисту від нових половецьких нападів і визволення сіверянських воїнів із неволі...
Його перенесли на воза, і чималий князівський поїзд рушив у зворотну путь.
А дзвони гучали святковим благовістом, що линув і линув довкіл усього шляху, по якому проїздив Ігор, наповнюючи людські серця надією, що лихо тепер відступить. Затихав благовіст в одному селі — відразу ж починав звучати в наступному. І люди виходили назустріч і вітали князя, бо вже Сіверська земля знала і про його рани, і про його муки, і про його мужність, і про незвичайну втечу, коли не один раз він міг загинути. Кожен розумів, що ця втеча рятувала від неволі не лише одного князя, а й наближала визволення всіх полонених руських воїнів. Бо хто ж потурбується про них більше, як не він? Ця втеча знімала з Сіверянської землі неймовірно важкий тягар — викуп за князя, бо дві тисячі гривень, що складали кількарічний прибуток Новгород-Сіверського князівства і які потрібно було сплатити половцям, тепер залишалися на батьківщині. Нарешті, всі сподівалися, що, будучи на свободі, Ігор зуміє подбати про оборону Сіверської землі, бо це ж найголовніша турбота князя...
Ігор під’їздив до Путивля.
Тут теж ясно гули дзвони, усміхалося чисте сонце, у синьому небі шугали білі голуби. Усі, хто міг ходити, висипали на вулиці та майдани, вітали князя з визволенням та поверненням додому, плакали від горя, що поселилося майже під кожною стріхою, майже в кожному сіверському серці.
Коли з’їхали на гору, звідки відкривався широкий краєвид на могутню фортецю на крутому шпилі, на голубий Сейм та сині бори, Ігор змахнув сльозу, що раптом защемила в оці, і, повернувшись до Ярославни, схвильовано прошепотів:
— Боже, я дома!.. Дома!.. А серце моє там, на Каялі, з моїми воями-соратниками, живими і загиблими. Поки житиму, пам’ятатиму про це!.. Загиблим — вічна пам’ять, а про живих подумати і подбати повинен я! Це мій найперший обов’язок!.. Як тільки зможу сісти на коня, відразу ж помчу до Чернігова та Києва — просити допомоги у князів. А своє віддам усе: золото і срібло, сережки та персні, оксамити та хутра, стада та отари. Залишуся голий і босий, а витязів своїх визволю з неволі половецької...
— Ладоньку мій! — пригорнулася до нього Ярославна. — Ладоньку! А як же інакше!
Зустрічати Ігоря з Путивля вийшли всі, хто залишився живий. Попереду стояв Володимир Ярославич з малолітніми сестринцями, за ними — челядь та вся путивльська залога. Багато хто плакав, але то були сльози радості.
— Таточку! — кинулися до Ігоря діти, коли підвода зупинилася. — Таточку! Татусю!
Володимир Ярославич згріб їх на оберемок — посадив на воза. Ігор притягнув дітей до себе, а по його змарнілому обличчю текли сльози. І теж радісні, щасливі.