Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
— Боже, спаси і помилуй їх! — схлипнула Ярославна і заплакала.
— Дяка Богові і тобі, Володимире, що захистив Путивль і всю мою сім’ю, — вів далі Ігор. — Бо що б я нині робив, коли б не стало мого любого сімейства? Залишалося б одно — кинутися сторчма головою у Сейм чи в Десну і розпрощатися з білим світом!
— Не тільки мені дякуй, Ігорю, а й воям своїм та особливо Святославу, котрий прислав два полки, щоб захистили Посем’я. Не знаю, чи вистояв би Путивль, коли б не надійшла
— Згоден з тобою. Ось піддужчаю, перестане боліти нога — і вирушу до Чернігова та Києва дякувати та просити допомоги, бо залишився і без війська, і без зброї многоцінної.
— І я з тобою, ладоньку, — пригорнулася Ярославна. — Візьмемо й дітей — хай Чернігів та Київ побачать.
— Поїдемо, люба моя, — відразу погодився Ігор. — Гадаю, і Володимир приєднається до нас. Йому давно пора побувати у тестя та тещі.
Всі наступні дні Ігор займався спорядженням нової дружини. Його воєводи та ліпші мужі, що залишалися під час походу дома, роз’їхалися по всьому князівству — брали з-поміж смердів дужих парубків, здатних до військових справ, замовляли зброярам мечі, списи, луки, вибирали з князівських та боярських табунів верхових коней — усе це відправляли до Новгорода-Сіверського, а тут Ігор, сидячи з перев’язаною ногою і в тіні під церквою, оглядав і людей, і коней, і зброю і холодів серцем: мечів та луків було обмаль, парубки ніколи не тримали їх у руках, а коні були дикуваті, необ’їжджені, непризвичаєні до верхової їзди.
Він зітхав: їхати до Ярослава в Чернігів та Святослава з Рюриком не дуже хотілося, однак треба, бо своїх сил було явно замало.
2
Кза був лютий і в розпачі: Ігор зник, мов крізь землю провалився. Тепер не лежатиме його голова на високій могилі Чугайчика, а жертовна князівська кров не окропить підніжжя обатаса — кам’яної баби, що стерегтиме довічний спокій загиблого сина.
— Як же ти випустив його з рук, Байтоку? — досадував Кза. — Він же був десь поряд! Ти постарів! Тобі зрадили твій собачий нюх та твоє зірке око! Як же ховати сина без жертовної треби? Га?
Сивий Байток похмуро кинув:
— У князя Ігоря тут залишився син — візьми, хане, його голову!
Кза плюнув набік.
— Кончак не дає. Він, бач, заручив свою дочку за нього.
— То брата Ігоревого — князя Всеволода!
— І цього не дозволяє взяти, бо сподівається на великий викуп.
— То племінника Святослава Олеговича. Колись князь Олег завдав тобі і твоєму родові немало прикрощів — тепер помстися йому!
— Хто полонив Святослава?
— Єлдечюк з роду Бурчевичів. Заплати йому добре — віддасть.
— Ти думаєш? А Кончак?
— Єлдечюк здавна ненавидить Кончака, бо той колись образив його.
— І правда! Тоді їдь — привези мені князя Святослава! Плати, скільки скаже! Не скупись! Завтра похорон... Живого чи мертвого — привези!
Байток уклонився — і щез.
Повернувся він наступного дня зі Святославом, коли весь рід хана Кзи зібрався за стійбищем, щоб, оплакуючи, везти загиблих молодих ханів Чугая та Костука на поле мертвих, щоб там поховати.
Кза вперше за ці дні усміхнувся, побачивши його, — усміхнувся зловісно, жорстоко.
— Прив’яжіть до воза, на якому везуть Чугая! — кинув крізь зуби. — І гайда вперед!
Схудлого, посірілого Святослава прив’язали до воза, на якому лежав прибраний до останньої своєї земної подорожі Чугай, — і процесія рушила.
Святослав зрозумів, що його жде. Він знав про криваві половецькі похоронні обряди і відразу здогадався, що стане жертвою під час похорону молодого хана.
Він оглянувся — і побачив цілий гурт полонеників, а серед них і своїх земляків, пов’язаних, пониклих, що, оточені вартою, похмуро брели услід за возами. Отже, і їх чекає така ж смертна доля. О боги! Невже і вуйко Ігор, і вуйко Всеволод, і двоюрідний брат Володимир серед них? Приглянувся пильніше — ні, немає.
Він полегшено зітхнув. Слава Богу, — лише йому судилося іспити смертну чашу, лише він один спокутує провину за те, що сталося з ними на березі Каяли, бо він винен у всьому. Він! Бо то він наполіг, щоб ночувати у полі, біля Каяли!
Скриплять колеса, торохтять вози, бредуть приречені на смерть полоненики, плачуть родовичі хана Кзи, і старий хан, ідучи пішки поряд з возом, плаче лютими сльозами, готовий разом із сином закопати в землю цілий світ.
А позаду процесії рогаті сірі воли, запряжені у ярма, тягнуть незграбні, але міцні мажі, на яких лежать кам’яні обатаси, що навіки стануть на ханські могили, щоб стерегти їхній потойбічний спокій.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
1
На початку серпня Ігор отримав від Святослава Всеволодовича листа. Великий князь київський писав: «Брате, а прийди до мене на снем, що відбудеться на Успіння Богородиці серпня 15-го дня. Будуть князі многі з усіх Україн і буде розмова про те, як нам захиститися від Кончака, що набрав силу велику і возгордився вельми від того... А ще прошу прибути з жоною своєю Євфросинією, з дітьми і зятем нашим, а твоїм шурином — князем Володимиром Ярославичем. Хочу бачити його, а найпаче княгиня Марія Васильківна...»