Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Малик Владимир Кириллович

Кияни були раді, веселі — і у Верхньому городі, і в Нижньому, і ніхто не здогадувався, що блискучим видовищем вони насолоджуються завдяки князеві Ігорю, котрий ще звечора попросив Святослава поїхати вранці на Поділ, до церкви Успіння Богородиці Пирогощої.

Його впізнавали здалеку — ставного чорнобрового красеня.

— Дивіться, дивіться — Ігор! Князь Ігор Святославич! — неслося звідусюди.

Люди витягували шиї, пхалися наперед, щоб краще роздивитися цього незвичайного чоловіка, ім’я якого

було у всіх на вустах. Їх не стільки вражала небачена поразка, якої він зазнав, як героїчна втеча з полону, з далекого Дону, що багатьом здавався краєм землі. Це був подвиг, яким чудувалися і захоплювалися.

Ігор їхав поряд з великими князями — Святославом та Рюриком. Він на людях бадьорився, навіть трохи хизувався, тримаючись у сідлі легко, прямо, але на душі у нього було важко: поряд з князями-переможцями почував себе незатишно, незручно. Ще добре, що не приїхав Володимир Переяславський, бо заліковував рани, а то було б зовсім зле. Після поразки на Каялі душа його була збаламучена, знічена, а вістка про смерть племінника Святослава зовсім надломила її. Це ж він винен, він завів його і все військо на погибель! Він!

Пригнічений, душевно спустошений, відразу після поразки, в полоні, він шукав виправдання, розради, підтримки в молитвах, тому й велів привести на Тор попа з города Дінця, а тепер звернув очі до чудотворної ікони, що містилася в церкві Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, — подякувати їй за чудотворний порятунок і попрохати заступництва для сина, для брата, для всіх бояр та воїв, котрі знемагали в половецькій неволі.

В цьому була причина його поїздки до чудотворної ікони Богородиці Пирогощої на Поділ.

Невелика, але гарно зведена біло-голуба церква стояла на майдані, під Старокиївською горою. Золотом блищали її хрести. Довкола гомоніли натовпи святково зодягнутих подолян.

Двері церкви були розчинені, всередині горіли свічки, на паперті ждав князів церковний причет на чолі з благочинним.

Князі спішилися і — по старшинству — рушили всередину, хрестячись і кланяючись. Попереду зайшли Святослав, Рюрик та Ігор. Їх супроводив благочинний. Заспівав хор на криласі, та так сильно, що замигали свічки в підсвічниках і в бронзовому панікадилі, виготовленому подільськими умільцями.

Ігор попростував до ікони Матері Божої Пирогощої, поцілував золотий оклад, опустився на коліна, схилив голову, довго молився, б’ючи поклони і не чуючи всього того, що відбувалося в церкві. Позад нього стала Ярославна з дітьми та братом Володимиром — усі молилися теж гаряче.

Всі просили чуда — врятування князів Володимира Ігоревича та Всеволода Святославича з усіма полоненими воями.

— Мати Божа, Царице Небесна, захисти їх і допоможи їм! — шепотів Ігор.

— Мати Божа, захисти сина мого! — гаряче вторувала йому Ярославна, і сльози котилися по її щоках.

Богородиця Пирогоща з немовлям на руках співчутливо дивилася на них з іконостаса своїми смутними візантійськими очима, і в мерехтінні свічок Ярославні здавалося, що в них теж бринять сльози.

Чудотворна Мати Божа Пирогоща!

За півсотні літ, відколи вона прибула до Києва і висіла на царських вратах цієї подільської церкви, слава про її чудотворність широко розлетілася по всіх князівствах, — і не було кінця-краю богомільцям, що стікалися до неї зі своїми болями, хворобами та незгодами.

Що ж то була за ікона? Звідки взялася вона? Чому в людей виникла віра в її чудодійну силу, в яку повірив князь Ігор і прибув сюди, до Пирогощої, щоб уклякнути перед нею на коліна?

5

У літопису під роком 1132­м, у запису про Мстислава Ве­ ликого, сказано коротко: «У сей же рік була закладена кам’яна церква Святої Богородиці, звана Пирогощею».

Короткий запис, а за ним — могутні пристрасті, великі трагедії.

Мстислав Великий, прозваний так сучасниками за те, що був князь грізний, хоробрий у походах і щодо інших князів кру­ тий, того року, взимку, пішов з синами Всеволодом, Ізяславом та Ростиславом, а також з Ольговичами та Всеволодом Го­ роденським на Литву.

Немолодим він був на той час— лише двох літ не виста­ чало йому до шістдесяти, а друга жона його, Любава, дочка новгородського посадника Дмитра Завидовича, була молодша за нього рівно наполовину.

І була вона краси несказанної, а долі нещасливої. Бо яка то доля у неповних вісімнадцять стати жоною майже п’ятде­ сятилітнього сивого старика? Прожила з ним десять років— і любові не зазнала, і дітей не придбала. А що серце мала вогняне, то безтямно закохалася у князівського тіуна Прохора Васильовича, чорнявого красеня­вдівця.

Той відповів їй взаємністю.

Довго вони носили ті почуття в собі, не сміючи одне одно­ му слова мовити. Та їхні очі, палкі погляди без слів сказали їм про взаємне кохання. І в перший же вечір після від’їзду князя, зустрівшись випадково (а може, й ні?) в напівтемних сінцях безлюдного терему, вона впала йому в обійми.

— Соколе мій!— простогнала радісно.