Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Малик Владимир Кириллович

У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворота ворогам на рідну землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його віщий голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар та міжусобиць, опустіте вже стяги свої, вкладіть у піхви мечі свої, пощерблені у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіть Полю ворота на Русь!

Спить під зорями Київ. Скрипить перо. Гуде у жилах кров. Горить свіча...

1990-1998

Лубни

Князь Володимир Галицький.

Слово о полку Ігоревім

А чи не ліпше було б нам, братіє, почати старими словесами ратних повістей про похід Ігорів, Ігоря

Святославича? Ні, почнемо цю пісню по звичаях нашого часу, а не по замислу-бо Яновому! Бо Ян-бо віщий, якщо хотів кому пісню творити, то розтікався уявою по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмари. Пам’ятав-бо, кажуть, давніх часів усобиці, — тоді напускав він десять соколів на стадо лебедине: котру лебідку сокіл доганяє, та перша пісню співає старому Ярославу, хороброму Мстиславу, який зарізав Редедю перед полками косозькими, красному Романові Святославичу. Бо Ян же, братіє, не десять соколів на стадо лебедине напускав, а свої віщії персти на живії струни накладав — вони самі вже князям славу рокотали...

*

Почнемо ж, братіє, повість сію від старого Володимира до нинішнього Ігоря, котрий, укріпивши задум свій силою військовою і погостривши серця свого мужністю, пройнявся духом войовничим і навів свої хоробрії полки на землю Половецьку за землю Руську.

*

О-бо, Яне, соловію часу давнього! Аби ти сі полки ощебетав, скачучи, соловію, по уявному дереву, літаючи думкою попід хмари, звиваючи славу довкруг нашого часу, рискаючи тропою Трояновою — через поля на гори, то так би ти пісню розпочав Ігореві, внуку Олеговому: «Не буря соколів занесла через поля широкії — зграї галок летять до Дону великого!» Або так заспівав би ти, віщий-бо Яне, Велесів внуче: «Коні іржуть за Сулою — дзвенить слава в Києві; труби трублять в Новіграді — стоять стяги у Путивлі».

*

Ігор жде милого брата Всеволода. І сказав йому буй-тур Всеволод: «Один брат, один світ світлий — ти, Ігорю! Оба ми — Святославичі! Сідлай, брате, своїх борзих коней, а мої готові, осідлані — під Курськом, напереді. А мої куряни — бувалі воїни: під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, з кінця списа годовані, путі їм відомі, яруги знайомі, луки у них напружені, тули порозкривані, шаблі нагострені, самі скачуть, мов сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю — слави».

*

Тоді вступив Ігор-князь в золоте стремено — і поїхав по чистому полю...

*

Сонце йому тьмою путь заступило. Ніч, стогнучи йому грозою, птиць розбудила. Свист пронизливий пролунав поблизу: то див озвався наверху дерева, — велить прислухатись землі незнаній — Волзі, і Помор’ю, і Посуллю, і Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутороканський бовване!

*

Тоді поглянув Ігор на світле сонце і побачив: від нього тьмою всі вої прикриті! І мовив Ігор до дружини своєї: «Браття і дружино! Краще посіченому бути, ніж полоненому бути! А всядьмо, браття, на своїх борзих коней та позримо на синій Дон!» Охопило князя таке сильне бажання звідати Дону великого, що й знамення йому заступило. «Хочу-бо, — рече, — списа приломити в кінці поля Половецького! З вами, русичі, хочу голову свою зложити або напитись шоломом з Дону!»

*

А половці по бездоріжжю побігли до Дону великого, — кричать вози опівночі, мов лебеді сполохані.

*

Ігор до Дону воїв веде!

*

А вже ж біди його ждуть птиці по дуб’ю, вовки жах наводять по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, лисиці брешуть на черлені щити...

*

О Руська земле, уже за горою єси!

*

Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала — імла поля покрила. Щебіт солов’їний завмер — говір галичі пробудився. Русичі великі поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю — слави...

*

Спозарання у п’ятницю потоптали вони поганські полки половецькі і, розсипавшись стрілами по полю, помчали красних дівчат половецьких, а з ними — золото, і паволоки, і дорогі оксамити. Покривалами ж, опанчами та кожухами почали мости мостити по болотах та грузьких місцях, і всяким узороччям половецьким. Черлен стяг, біла хоругва, черлен бунчук, срібрене стружіє — хороброму Святославичу!

*

Дрімає в полі Олегове хоробре гніздо. Далеко залетіло! Не було воно на кривду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний вороне, поганине-половчине!

*

Гзак біжить сірим вовком. Кончак йому услід править до Дону великого!