Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Малик Владимир Кириллович

*

Другого дня вельми рано криваві зорі світ провіщають. Чорні тучі з моря ідуть — хочуть прикрити чотири сонця. А в них мигочуть сині блискавиці! Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам надломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи половецькі на ріці на Каялі, близ Дону великого!

*

О Руська земле, уже за горою єси!

*

Се вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде, ріки каламутно течуть, пил поля покриває... Стяги глаголять — половці йдуть! Від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили. Діти бісові галасом поля перегородили, а хоробрі русичі перегородили черленими щитами!

*

Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прискаєш на ворогів стрілами, гримиш об шоломи мечами харалужними! Куди тур поскаче, своїм золотим шоломом поблискуючи, там лежать поганські голови половецькі! Порубані шаблями гартованими шоломи оварські тобою, яр-туре Всеволоде! Що йому рани, дорогі братове, коли забув він і почесті, і пожитки, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї та обичаї!

*

Були віки Троянові, минули літа Ярославові, були походи Олегові, Олега Святославича. Той-бо Олег мечем крамолу кував і стріли по землі розсівав. Лиш вступає він у золоте стремено в городі Тмуторокані, а вже той дзвін чув давній великий Всеволод, син Ярославів, а Володимир (Мономах) щоранку вуха (воріт) закладав у Чернігові. Бориса ж В’ячеславича погроза на суд привела і на Канині зелену паполому постелила за образу Олегову, хороброго і молодого князя. Із тієї ж Канини повіз Ярополк вітця свойого між угорськими інохідцями до Святої Софії, до Києва.

*

Тоді, за Олега Гориславича, сіялися і росли усобиці, гинуло добро Дажбожого внука, в княжих крамолах вік людський скорочувався. Тоді по Руській землі рідко ратаї погукували, зате часто ворони граяли, трупи собі ділячи, а галки і свою мову заводили, поспішаючи на покорм...

*

То було в ті раті і в ті походи, а такої раті — і не чувано!

*

Від досвіту до вечора, від вечора до розсвіту летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужні у тім полі незнаному, серед землі Половецької... Чорна земля під копитьми кістьми була засіяна, а кровію сполощена... Тугою зійшли вони по Руській землі!

*

Що мі шумить, що мі дзвенить вдалині — рано перед зорями? Ігор полки завертає: жаль-бо йому милого брата Всеволода! Билися день, билися другий, а на третій, під полудень, упали стяги Ігореві. Тут брати розлучилися на березі бистрої Каяли, тут кривавого вина не стачило, тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську... Никне трава від жалоби, а дерево з тугою до землі нахилилося.

*

Уже-бо, братіє, невесела година настала: уже ковила-трава загиблих прикрила. Постала обида у війську Дажбожого внука, ступила Дівою на землю Троянову, сплеснула крильми лебединими на синьому морі, близ Дону, тим плескотом прогнавши щасливі часи...

*

Князівські усобиці припинили походи на поганих. Сказав-бо брат брату: «Се моє, а те — моє теж!» І почали князі про мале «се велике» мовити і самі на себе крамолу кувати. А погани з усіх сторін приходять з перемогами на землю Руську.

*

О, далеко залетів сокіл, птиць б’ючи, — до моря! А Ігоревого хороброго полку не воскресити!

*

І гукнули по нім Карна і Жля, поскакали по Руській землі, смерть людям несучи в полум’янім розі. І заплакали жони руські, примовляючи: «Та вже ж нам своїх милих лад ні мислю змислити, ні думою здумати, ні очима зглянути, а золота і срібла того не мало потратити!»

*

І застогнав-бо, братіє, Київ тугою, а Чернігів — напастьми. Тоска розлилася по Руській землі, печаль велика тече серед землі Руської. А князі самі на себе крамолу кували, а поганії самі, переможно набігаючи на Руську землю, брали данину — по білці з двору.

*