Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Малик Владимир Кириллович

Тії-бо два хоробрі Святославичі — Ігор та Всеволод — уже чвари розбудили, які приспав був Святослав грізний великий київський силою: придушив своїми могутніми полками і харалужними мечами, наступив на землю Половецьку, притоптав горби та яруги, скаламутив ріки й озера, висушив потоки й болота, А поганина Коб’яка із Лукомор’я, від залізних великих полків половецьких, ніби вихор, вирвав! І впав Коб’як в городі Києві, у гридниці Святославовій. Тут німці і венеційці, тут греки і морава прославляють Святослава, жаліють князя Ігоря, що потопив добро-багатство на дні Каяли, ріки половецької, руського золота насипавши. Тут Ігор-князь пересів із сідла золотого в сідло невольницьке. Посмутніли-бо городські заборола і веселощі зникли...

*

А Святослав мутен сон бачив У Києві на горах... «Сю ніч з вечора одягали мене, — рече, — чорною паполомою на ліжку тисовім, черпали мені синє вино, з трутом змішане, сипали мені з порожніх тулів язичників-толковинів крупний жемчуг на лоно і ніжили мене... Уже дошки без кніса в моїм теремі золотоверхім... Всю ніч з вечора сіре вороння граяло біля Плісенська, на оболоні, де дебрі Кисані, і неслося до синього моря...»

*

І сказали бояри князю: «Уже, княже, туга ум полонила. Се-бо два соколи злетіли з отчого стола золотого пошукати города Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам крильця підрізано шаблями поганськими, а самих заковано в пута залізні!»

*

Темно-бо було на третій день: два сонця померкли, оба багряні стовпи погасли і з ними молоді місяці — Володимир та Святослав — тьмою заволоклися і в морі погрузли на буйну радість хиновцям. На ріці на Каялі тьма світ покрила: по Руській землі розпростерлися половці, як виводок барсів. Уже піднялася ганьба над славою, уже вдарило насилля на волю, вже кинувся див на землю... Се-бо готськії красні діви заспівали на березі синього моря: подзвонюючи руським золотом, прославляють часи Бусові, радіють з помсти за Шарукана...

*

А нам, дружино, не до веселощів!

*

Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, зі слізьми змішане, і сказав: «О мої синовці, Ігорю та Всеволоде! Рано почали ви Половецьку землю мечами вражати, а собі слави шукати! Та безславно ви перемогли, безславно-бо кров поганську пролили. Ваші хоробрі серця з твердого харалугу сковані, а в одвазі загартовані! Що ж ви заподіяли моїй срібреній сивині? А вже ж не бачу я влади сильного і багатого, і многовойого брата мого Ярослава з чернігівськими боярами та богатирями, і з татранами, і з шельбірами, і з топчаками, і з ревугами, і з ольберами... Вони ж бо без щитів, з ножами захалявними, криком ворогів перемагають, дзвонячи в прадідівську славу! Та сказали ви: «Мужаймося самі! Колишню славу собі присвоїмо і майбутньою самі поділимося!» Та чи диво се, братіє, старому помолодіти? Коли сокіл у линьці буває, то високо птиць побиває: не дасть гнізда свого в обиду! Та ось де зло — княже мені непособництво! Нінащо ся година обернулася! Се ж у Римові кричить люд під шаблями половецькими, а Володимир — під ранами. Туга і тоска сину Глібовому!»

*

Великий княже Всеволоде! Не думкою б тобі перелетіти здалеку отчий золотий стіл постерегти! Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити а Дон шоломами вилляти! Коли б ти був тут, то була б рабиня по ногаті, а невільник — по різані. Ти-бо можеш посуху живими шереширами стріляти — відважними синами Глібовими!

*

Ти, буй Рюрику, і Давиде! Чи не ваші то золочені шоломи по крові плавали? Чи не ваші то хоробрі дружини рикають, яко тури, ранені шаблями гартованими у полі незнаному? Вступіть же, господини, в золоті стремена — за обиду нашого часу, за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!

*

Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм златокованім столі! Підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, мечеш каміння через хмари, судна споряджаєш до Дунаю. Погрози твої по землях течуть! Відчиняєш Києву ворота, стріляєш з отчого золотого стола салтанів за землями! Стріляй, господине, Кончака, поганина-раба, — за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!

*

А ти, буй Романе, і Мстиславе! Хоробра мисль пориває ваш ум на подвиг! Високо літаєте ви на діла відважні, як сокіл, що, на вітрах ширяючи, хоче птицю у буйстві здолати! Єсть-бо у вас залізнії парубки під шоломами латинськими. Як ідуть, гуде земля, і многі племена — Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела і половці — сулиці свої кидають і голови свої склоняють під їхні мечі харалужні! Але вже, княже, Ігорю померкло світло сонця, а дерево не з добра листву обронило: по Росі і по Сулі (половці) городи поділили. А Ігоревого хороброго полку не воскресити! Дон тебе, княже, кличе і зове князів — на перемогу! Ольговичі ж, хоробрі князі, уже відвоювалися!

*

Інгваре і Всеволоде, і всі три Мстиславичі, не простого гнізда шестикрильці! Не по праву переможців собі волості ви придбали! Де ваші золоті шоломи і сулиці ляські, і щити? Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами — за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!

*

Уже-бо Сула не тече сріблястими струменями до города Переяслава, і Двина болотом тече отим грізним половчанам під крики поганські. Один лиш Ізяслав, син Васильків, подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовські, погубив славу діда свого Всеслава, а сам упав від литовських мечів на криваву траву під черлені щити, сходячи юною кров’ю. А той (убивця) прорік: «Дружину твою, княже, крила птиць приодягли, а звірі кров полизали!» І не було тут ні брата Брячислава, ні другого — Всеволода. Сам-один ізронив він жемчужну душу із хороброго тіла через золоте ожерелля. Посмутніли голоси, принишкли веселощі, труби трублять городенські...