Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Л. Махновець — не новачок в історії літератури і культури Київської Русі. Йому належить грандіозна праця — переклад на сучасну українську мову «Літопису руського» («Літописець руський») та коментарі до нього. За неї учений був удостоєний Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. Відомі й інші його серйозні праці з історії та літератури.
Народився він 31 травня 1919 року в селі Озера Бородянського району на Київщині. До війни закінчив 4 курси філологічного факультету Київського університету. З війни повернувся з десятьма бойовими нагородами і, успішно закінчивши університет, у 1947 році поступив в аспірантуру при Інституті літератури АН України. Його керівником став відомий учений М. К. Гудзій. Захистивши кандидатську, а потім докторську дисертації, Л. Махновець плідно працює в Інституті літератури та Інституті археології, написав понад 400 наукових праць. Був винятково працьовитою і талановитою людиною, досконало знав 16 мов, а на багатьох читав зі словником, добре знав мистецтво, грав на скрипці та фортепіано, був теслею, слюсарем, годинникарем, палітурником, невтомним мандрівником.
Помер у Києві 19 січня 1993 року.
Отже, який був шлях його пошуків автора «Слова»?
Як мені здається, вибір претендента на автора «Слова» у багатьох попередніх учених був стихійний — наперед вибиралася певна особа, що могла знати князя Ігоря, і об’являлася автором поеми. Часто-густо без будь-яких серйозних мотивів чи доводів, що та особа м о г л а бути автором. До прикладу, Овлур знав Ігоря, допоміг йому втекти з полону, пізніше став боярином. Чим не претендент на автора? І всерйоз доводили, що дев’ятнадцятилітній напівполовець Овлур створив «Слово». Або — хай автором буде теж юнак, князь Святослав Олегович, Ігорів небіж. І висувалася гіпотеза про його авторство, хоча контраргументи лежали на поверхні в тому ж таки «Слові». Ясно, що Святослав загинув у половецькому полоні.
Проф. Л. Махновець пішов зовсім іншим шляхом. Він у своїй монографії пише: «Наперед я автора не визначав. Наперед виробив лише конкретний м е т о д дослідження... Без будь-якої заданості об’єктивно вивчав факти, документальні дані, аналізував їх...»
І далі: «“Слово” напресоване величезною інформацією — іменами, подіями, географічними назвами і т. д., такою, що вона просто вражає. Протягом майже двох століть сотні людей трудилися, щоб усе це зрозуміти і прокоментувати. Автор, ясна річ, бездоганно знав усе, про що говорив. У творі не виявлено жодної авторської неточності будь-якого характеру. Кожному зрозуміло: щоб створити “Слово”, треба було насамперед володіти всією інформацією, яка закладена в ньому. Інакше “Слово” як таке просто не могло з’явитися. Це о с н о в о п о л о ж н а а к с і о м а. Вона й лягла в основу пошуку в цій розвідці особи (імені) автора твору».
Отже, як бачимо, учений обрав суворий науковий шлях пошуку. Жодного домислу, жодної натяжки! Все має бути підтверджено і обґрунтовано фактами з літописів та інших джерел!
Відправною точкою пошуку було обрано визнаний майже всіма дослідниками постулат, що автором «Слова» міг бути т і л ь к и к н я з ь, оскільки лише князь мав право, звертаючись до інших князів, називати їх «братами», «братією». Саме таким звертанням і починається поема: «А чи не ліпше було б нам, братіє...» «Ніхто інший — ні боярин, ні дружинник, ні купець чи монах, а тим більше смерд — і помислити не міг назвати князів «братами».
А чи міг князь до князя звертатися словом «княже»? Бо в «Слові» є таке звертання: «Великий княже Всеволоде!» Л.Махновець передбачив і подібне запитання від опонентів і, переглянувши літописи, переконався, що у розмові поміж князями подібна форма звертання («княже») зафіксована в джерелах.
Отже, автором «Слова» був князь!
Але князів у часи Ігоря Святославича було багато. І всі вони були «братами», Рюриковичами, бо їхнім спільним предком був Рюрик. Котрий же з них?
Щоб вийти на одного-єдиного претендента на автора «Слова», учений визначив головні передумови авторства:
1) автор повинен володіти всією інформацією, нагромадженою в «Слові»;
2) він повинен мати якийсь дуже близький стосунок до Ігоря — дружній чи родинний, — а також і до Святослава київського, бо інакше не можна пояснити, чому він проявляє добрі почуття до них обох, особливо до Ігоря;
3) ці близькі стосунки потрібно підтвердити документально, і насамперед у 1185 році;
4) кандидат у автори повинен бути сучасником подій, змальованих у «Слові», але не дряхлим і не дуже молодим.
Треба визнати, що жоден дослідник не йшов подібним шляхом.
Визначивши всі ці передумови, а також ряд дрібніших, Л. Махновець склав родовідну таблицю всіх князів Рюриковичів. Відкинувши померлих до 1185 року і тих, що народилися пізніше, він вийшов на доволі вузьке коло князів — сучасників Ігоря. Потім із цього кола виключив малолітніх та дряхлих, а також тих, котрі в силу географічної віддаленості, як князі полоцькі, володимиро-суздальські чи рязанські, не мали ніякого відношення до походу сіверських князів. Були й деякі інші мотиви, що дозволили скоротити список.
Із тих, що залишилися, потрібно було вибрати одного, який:
1) був другом чи родичем Ігоря;
2) одночасно був другом чи родичем Святослава київського;
3) знав подробиці підготовки до походу, перебіг битви та втечі Ігоря;
4) і, звичайно ж, володів усією інформацією, закладеною в «Слові».
Перебравши всіх князів, що залишилися в списку, Л.Махновець зупинився на одному імені — імені князя Володимира Галицького.
Володимир Галицький!
Доволі відоме ім’я! І ще відоміша складна доля цього князя! Чому ж ніхто із дослідників за двісті років пошуків автора «Слова» не запропонував його кандидатуру?
Л.Махновець пояснює це тим, що літописи часто писалися та переписувалися тенденційно — одних вихваляли незаслужено, а інших гудили незаслужено. Щось подібне трапилося і з Володимиром Ярославичем. Недруги, особливо з галицького боярства, постаралися змалювати його образ у літописах чорними фарбами, він і п’яниця, і гульвіса, і з батьком сварився, і чужу жінку відбив від живого чоловіка. Через багато століть ці несправедливі характеристики по волі лібретиста В. Стасова, який повірив їм, перекочували в чудову оперу О.П. Бородіна «Князь Ігор» і, безперечно, негативно подіяли на дослідників «Слова».
Яким же був насправді Володимир Галицький? Давайте коротенько познайомимось з його життям, зокрема з тим періодом, що нас цікавить.
Володимир Галицький був сином галицького князя Ярослава Осмомисла, одного з героїв «Слова». До речі, в жодному документі того часу, окрім «Слова», ми не знайдемо прізвиська Осмомисл. Отже, воно, мабуть, вживалося в дуже вузькому придворному колі галичан, котрі знали, що князь володіє вісьмома мовами. Знав це, безперечно, і син Володимир і увіковічив це батькове прізвисько в «Слові». Більше того, давно було помічено, що характеристика Ярослава Осмомисла у «Слові» така широка і детальна, як ні в кого іншого з князів. Чому так? Чи не тому, що Володимир знав батька краще, ніж будь-кого іншого?