Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
А оповідач майже й не співає, як робив це колись Ян, а просто розповідає, супроводжуючи свою розповідь музикою. Але як! Здавалося, кожне його слово лягає тобі прямо в серце!
Дрімає у полі хоробре Олегове гніздо. Далеко залетіло! Не було воно на кривду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний вороне, поганине-половчанине!Ігор при тих словах закусив губу, змахнув з ока зрадливу сльозу. Боже, Боже! Де ж ви, мої витязі, мої ясні соколи? Це ж я завів вас на смерть, на вірну загибель! Він схилився на руки, щоб ніхто не бачив, як туманяться слізьми очі гордого Святославича...
А оповідач далі веде:
Другого дня вельми рано криваві зорі світ провіщають. Чорні тучі з моря ідуть — хочуть прикрити чотири сонця. А в них мигочуть сині блискавиці! Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам надломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи половецькі на ріці на Каялі, близ Дону великого! О Руська земле, уже за горою єси!Напруження в залі досягло крайньої межі. Всі вочевидь уявили, як половецькі орди, мов ліс, обступили вранці Ігореві полки. Нахмурилися князі. Кожен з них не раз готувався до бою, не раз робив перший крок назустріч ворогові — знає, які почуття в серці нуртують в останні хвилини перед кривавою січею.
Зблідли жони князівські, притулилися до них, мов курчата до квочки, діти їхні — маленькі княжата. Ждуть картини вирішального бою. І хоча він давно відбувся, хоча наслідки його всім відомі — третина війська лягла трупом на полі битви, а решта опинилися в полоні, — сила художнього слова така велика, що змушує знову і знову переживати давноминулі події.
Ось ритм музики швидкий, тривожний, надсадно-болючий, в ньому вчувається і шалений крик воїнів, і кінський тупіт та іржання, і брязкіт зброї, і болісні скрики поранених, і навіть огидне крякання вороння, що зібралося з усього степу на сите уядіє.
А в унісон музиці, що раптом зазвучала приглушено, ніби з далекого далека, почувся сильний, але трагічно-болісний голос автора:
Від досвіту до вечора, від вечора до розсвіту летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи залізнії у тім полі незнаємім, серед землі Половецької... Чорна земля під копитьми кістьми була засіяна, а кров’ю поливана... Тугою зійшли вони по Руській землі!Тут першою не стримала сліз княгиня Ольга Глібівна, жона Всеволода. Притиснувши двійко малят собі до грудей, вона вголос заридала, приказуючи: «Та вже ж мені свого милого ладонька ні мислію примислити, ні думою здумати, ні очима зглядіти! А-а-а!..»
Інші жони теж заплакали, заголосили, а князі насупилися, стиснули кулаки. У їхніх очах забриніли сльози, бо вони добре уявили полинне поле Половецьке, засіяне тілами руських воїнів. Хіба і їх не раз підстерігала така ж доля? Хіба зникла загроза половецька?
А коли Володимир звернувся до присутніх із закликом:
«Загородіте Полю ворота своїми гострими стрілами — за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!», чутливий та легко збуджуваний Рюрик стукнув ребром долоні по столу і вигукнув:
— Це наш обов’язок, браття! Святий обов’язок! Забудьмо про взаємні образи, про колишні чвари — об’єднаємося і спільно виступімо проти ворога!
І князі, розігріті вином, пивом та хмільним медом, загомоніли:
— Так, так, нам нічого ділити! Слава Ігорю! У нас спільний ворог — Кончак! Відомстимо поганину за рани Ігореві!
Скориставшись паузою, Володимир відпив з келиха прохолодної шипучої сити. А Славута взяв нове перо, — він поспішав, бо записував кожне Володимирове слово, щоб не загубилося. Серцем відчував, що князі захочуть мати «Слово о полку Ігоревім», а особливо Святослав. Та й як же не хотіти, коли про тебе в ньому так красно мовиться?
XXX
Пізнього вечора відшумів, закінчився князівський снем. Розійшлися князі з княгинями та чадами, роз’їхалися князівські бояри з бояринями та високі душпастирі зі своїми матушками. Попрощавшись з усіма, відправилися на спочинок великий князь Святослав з княгинею Марією Васильківною, князь Ігор з сім’єю та зять Володимир Галицький.
Скоро поснули всі. Один Володимир не ліг у ліжко. Переніс свічу до столу, поклав перед собою свої та Славутині записки, вийняв із стосика пергаменту великий чистий аркуш, склав його в кілька разів, ножем розрізав згини, прошив ниткою і взяв до рук перо. Він знав, що завтра за столом, на свіжу голову, князі знову захочуть послухати його
«Слово про Ігорів похід», — отож потрібно привести його до ладу: обдумати кожне слово, відкинути зайвину, додати щось нове, переписати начисто.
Вмокнув біле перо в каламар, подумав трохи, а тоді твердо вивів заголовок: «Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Ольгова».
...Спить стольний град Київ. Над ним — тепла серпнева ніч 1185 року. Простора кімната на другому поверсі пишного великокнязівського палацу, начинена книгами та зброєю.
Горить, потріскуючи, свіча.
А за столом схилився над аркушем пергаменту князьізгой, князь — великий книжник і громадянин — Володимир Ярославич, якого далекі нащадки через багато-багато століть назвуть геніальним поетом.
Тут, на дніпровських кручах, у золотоверхому Києві, в палаці великого князя київського, тієї ночі вилилося остаточно в карбовані рядки величне чудо — безсмертне «Слово о полку Ігоревім».
Володимир Ярославич, майбутній князь Галицький!