Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Малик Владимир Кириллович

Тихо потріскувала свіча, коливалися мерехтливі тіні на стінах, а він, сидячи за столом і проказуючи напівшепотом слова, що зринали з глибин душі, награвав на гуслях і вслухався в Янову музику. Всім вона була відома, всім була люба. Йому теж — здавна! Але тепер якась неясна досада, якийсь сумнів заповзали в серце, щось мучило, муляло, бентежило його. Не подобалось йому те, як неприродно звучала прекрасна Янова мелодія, покладена ним на свої нові слова, що розповідали про сучасні, нові події — Ігорів похід.

Він розумів, що знайшов чудовий зачин для своєї пісні:

А

чи не ліпше було б нам, братіє, почати старими словесами ратних повістей про похід І горів, Ігоря Святославича?

Він відкинувся на різьблену спинку дубового стільця і проказав ці слова вголос.

Як звучать! Як беруть за душу і зразу вводять слухача у нелегку оповідь про нещасливий похід Ігоря і трагічну долю його полку!

Але як не пасує розлого-урочиста Янова музика до цих напружено-тривожних слів! Ще б пак! Хіба йому зрівнятися з віщим Яном, неперевершеним співцем давніх князів — старого Ярослава, хороброго Мстислава, котрий зарізав Редедю перед полками касозькими, красного Романа Святославича? Ян Вишатич прославляв великі перемоги колишніх князів, а його завдання далеко складніше — оспівати Ігорів похід, що завершився небувалою поразкою, оспівати так, щоб викликати співчуття до хоробрих сіверських князів. А це ой як непросто!

Як же проспівати цю пісню — по бувальщинах свого часу чи по замислу Яновому?

Володимир поклав перо і охопив голову руками. Як важко дається йому ця пісня! Про Ігоря та його похід йому все відомо: щось сам бачив і чув, дечому був свідком, багато розповіли очевидці походу і насамперед — сам Ігор. Про старих князів та їхні походи вичитав у літописах, чув розповіді батька, Святослава Всеволодовича, Марії Васильківни. Отже, все в нього є, вся картина походу стоїть в уяві. Немає лиш відповіді на одне питання — як проспівати цю пісню? А це — найголовніше! Не що, а — як! Вічне питання поетів... Був би він Яном, тоді б розпочав так:

Не буря соколи занесе чрез поля широкая — Галиці стади біжать к Дону великому.

Або:

Комоні ржуть за Сулою — звенить слава в Києві; труби трубять в Новіграді — стоять стязі во Путивлі.

Гарно! Чудово! Але, мабуть, треба розпочати цю пісню не по замислу Яновому, а так, як велить новий час. Про нові події слід і розповідати по-новому, новими словами, новою мелодією, щоб у ній чувся і гул копит, і дзвін мечів та шабель, тріск списів, і посвист стріл, і грім щитів. Щоб промовляла ця пісня не тільки до серця, а й розуму досягала, щоб князі яскраво уявили, яка страшна напасть нависла над рідною землею!

Ця думка сяйнула, мов блискавка, і пронизала свідомість. Так! Тільки так складати її — по бувальщинах сього часу!

Він відкинувся назад, сповнений внутрішньої снаги, що рвалася з душі, простягнув руку — дістав «Пісні Янові», переписані Славутиною рукою для Святослава Всеволодовича, потримав важку книжку

на вісу, ніби зважував, яка в ній вага, потім полистав, хоча знав там кожне слово, врешті відсунув набік, а аркуш пергаменту присунув до себе, розгладив рукою і рішуче вмокнув біле гусяче перо в каламар.

Тихо, але значуще промовив:

— Ну, великий Яне, допоможи мені. Ти ж зумів, віщий!

Потріскувала і миготіла у бронзовому підсвічнику воскова свічка, озивався із темного закутка цвіркун, а з недалекого міського валу долітав приглушений крик сторожі: слу-хай!

Та Володимир того вже не чув і не бачив.

Перед його внутрішнім зором зринали одна за одною картини недавнього походу, сонячного знамення, щойно відшумілої битви: криваве сонце ледь просвічує крізь збиту копитами куряву, свистять легкі хиновські стрілки, гримлять щити, тріщать поламані списи, іржуть спраглі коні, зграї вороння летять до бойовища з усього Половецького степу на сите уядіє, стогнуть поранені, посилають до неба мольби і прокляття вмираючі... То Ігореві вої списами скородили чорну землю, кровію поливали, а трупами засівали. Тугою зійшов той посів по Руській землі.

І тоді рука твердо вивела:

А чи не ліпше було б нам, братіє, почати старими словесами ратних повістей про похід Ігорів, Ігоря Святославича? Ні, почнемо ми сю пісню по бувальщинах нашого часу, а не по замислу-бо Яновому!

4

Рано-вранці 15 серпня 1185 року, на Успіння, заграли дзвони всіх київських церков — вітали храмове свято знаменитого на всю Русь Успенського собору Києво-Печерської лаври та невеликої, зовні нічим непримітної церкви Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудованої півстоліття тому великим князем Мстиславом Володимировичем.

Ранкове літнє небо над Києвом було чисте, голубе, мов щойно вмите. І звуки дзвонів линули до нього у високість теж чисто, молодо, голубино, — всім на радість.

На майдані, між великокнязівським теремом та Десятинною церквою, хвилювалося барвисте людське море. Князі, княгині, княжичі, князівни, бояри та боярині, наряджені в найкоштовніші вбрання, виблискуючи золотом та самоцвітами, всідалися на ситих коней, що сяяли золотом стремен, розшитими сріблом сідлами та вуздечками, прикрашеними позолоченими бляшками. Молоді гридні тримали поводи, підсаджували поважних господинів та господинь, а потім відводили туди, де кому з можновладців яке місце було призначене.

Коли всі були готові, Святослав Всеволодович подав знак — і пишна кавалькада рушила до Подільських воріт, з яких Боричів узвіз вів на Поділ.

Князі їхали до церкви Успіння Богородиці Пирогощої, щоб помолитися.

Кияни дивувалися — чому на Поділ, чому до Пирогощої? Адже храмове свято і в Києво-Печерській лаврі! Та й у старовинній Десятинній церкві, що стояла поряд з князівським теремом, можна було помолитися, або у пишному храмі Василія Великого, що був також поблизу, на Ярославовому дворі, або в Софії.