Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Страшно у лісі, а в полі ще страшніше — там можна наткнутися на половців.
Вони зовсім охляли з голоду. Чим тут поживишся? Ні горіхів ще, ні смородини чи малини, ні жолудів. Подекуди є, правда, сироїжки. Та хіба ними ситий будеш? У пташиних гніздах шукали яєць, а знаходили голих пуцьвірінків, що самі їм назустріч витягували тоненькі шийки і широко роззявляли жовті дзьобики. Пробували гризти дрібні кислиці та груші, що часто зустрічалися на їхньому шляху, та зразу ж випльовували, бо таким кислим і терпким було те їство, що судомою корчило рот.
Рятувалися суницями, що цього раннього і жаркого літа густо червоніли по галявинах, але мала це була запомога голодному шлункові.
Так і брели вони лісом, знесилені, змучені, з подряпаними руками й ногами, ледь живі, аж поки одного дня, опівдні, не вийшли на узлісся. Жданко ледве чалапав. Любава теж відчувала, що ось-ось упаде, — ноги підгиналися, в очах хилитався світ.
Вони присіли на горбочку під сосною, звідки було видно широку галявину, що полого спускалася до якоїсь річки з болотистими берегами, і незчулися, як, пригріті сонечком, поснули.
Прокинулися від тупоту, грюкоту, брязкоту зброї та людського крику. Схопилися на ноги. Униз по галявині шалено мчали вершники. Їх було багато. І гнали вони коней так, ніби доганяли кого чи хтось за ними гнався.
Жданко притулився до Любави, затремтів усім своїм тільцем.
— Половці!
Любава обімліла теж. Але, придивившись пильніше, безсило схилилася плечем на сосну, полегшено зітхнула і залилася сльозами.
— Та це ж черлені щити! Русичі! Наші!
Вона притиснула Жданка до грудей, поцілувала в змарнілі брудні щічки, наповнені жахом хлоп’ячі оченята і не переставала повторювати:
— Це ж наші, Жданку! Наші!
Вона хотіла бігти до них, але на могла: ноги затремтіли, обважніли і мов приросли до землі. Хотіла крикнути, щоб зупинилися, щоб забрали їх з собою, але й крикнути не змогла: язик затерп, став чужий, а в усьому тілі розливалося якесь радісне безсилля.
— Наші...
Та чому вони так прудко мчать, так поспішають? Чому передні, діставшись болота, зупиняються і, повернувшись лицем до поля, звідки щойно прибігли, починають шикуватися в густі лави? Чому задні раптом проскочили мимо них, завернули праворуч і зникли за лісом, що даленіє на тому боці галявини?
Все це незрозуміло і дивно. Неясна тривога закрадається в серце, а глухий стугін, що докотився до її слуху, змусив оглянутися назад. О небо! О лихо! Звідти насувається, як несподівана грозова туча, половецька орда. Вже видно гостроверхі шапки кочовиків, мають жовті знамена із зображенням бичачих та собачих голів, небо пропорюють золоті гостряки бунчуків, на яких метляються довгі кінські хвости, а далеко позаду здіймається вгору сіра курява.
Половці! Як їх багато! Їх значно більше, ніж русичів, яких вони, видно, переслідують! Зараз тут, на широкій галяві спалахне бій. Треба тікати! Залишатися тут небезпечно... Але вона чомусь стоїть, чогось жде, не може зрушити з місця. Врешті, зважившись на щось, оглядається і знаходить те, що їй потрібно, — старого, похилого, з трьома стовбурами дуба, здирається з хлоп’ям на нього і всідається у розлогу розкаряку.
Хай буде, що буде, а тікати вона вже не в змозі.
В ту ж мить мимо них пронеслася, прогрюкотіла орда. З криком, гиком, свистом, з високо піднятими шаблями половці з ходу вдарили на русичів і зчепилися з ними у смертельному рукопашному бою. Заіржали, здиблюючись, коні, загриміли об червоні щити русичів половецькі шаблі, заблискотіли важкі руські мечі, розтрощуючи дерев’яні шоломи степовиків. Гул, тріск, ґвалт, крик здійнявся від зеленого берега до синього неба.
Половців було більше, і мчали вони згори вниз, до лугу. Тому й потиснули відразу русичів аж до болота. І ті, затято відбиваючись, поволі відступали все далі назад. Уже не один русич наклав головою, не один поранений випустив з рук меча і щита і, зігнувшись, зі всієї сили чіплявся за гриву чи за сідло, щоб не впасти на землю.
Любава з жахом шепоче: «Це кінець! Їх усіх перерубають!»
Вона вже не думає про себе, про Жданка. Все єство її там, на широкому купинястому березі, де ллється кров, де з останніх сил тримається руське військо. Коли хтось падає чи опускає донизу червоного щита, вона скрикує і затуляє очі.
— Боже, Боже! Що робиться!
Серце її завмирає, сльози затуманюють зір. Вона з жахом жде невідворотного кінця.
Раптом Жданкові рученята обвили її шию.
— Тето Любаво! Глянь — і там черлені щити! Глянь! Та як багато! — задзвенів його голосочок.
Любава розплющила очі і крізь сльози, мов крізь туман, глянула в той бік, куди показувало хлоп’я. Із-за лісу, що зеленів по той бік галявини, виринали кінні лави русичів, завертали праворуч і щодуху мчали вниз, у тил половцям.
— Наші! Жданку, це наші! — скрикнула дівчина і в пориві радості міцно здушила малого в обіймах. — Ой, любий мій хлопчику, дорогесенький мій, тепер ми порятовані! Як же вони вчасно, любі наші! Як же вони зараз ударять по тих бузувірах! Бийте їх, бийте! Порятуйте і братів своїх, і нас нещасних! Порятуйте!