Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Вражений Ждан уважно глянув на молодого чабана.
— Хто ти такий? Як тебе звати!
— Не питай.
— Звідки ти так добре знаєш нашу мову?
— Моя мати — уруска... Навчила...
— Але ж ти половець?
— То мій батько половець...
— А ти?
Чабан здвигнув плечима і промовчав.
— Чому ж ти вирішив попередити нас?
— Мене мати послала...
— А сам би ти не попередив?
— Може, й сам попередив би... Бо я люблю нашу мову, наші пісні, наших людей, нашу землю, якої я ніколи не бачив. Та про неї так гарно розповідає моя мама! І я вірю, що так воно і є, бо мати у мене — свята! А її земля для мене рідна! Можете вірити мені! Їдьте звідси швидше!
— Дякую тобі, друже, і твоїй матері дякую за важливу звістку...
Отрок вдарив коня і хутко зник у зелених заростях верболозу.
Того ж вечора, почувши таку несподівану новину, Самуїл підняв людей і вирушив у зворотну дорогу, до Києва.
4
Переволока — одна з найвідоміших переправ через Дніпро в його середній течії поблизу Ворскли. Тут кам’яна гряда підперла води ріки й утворила широкий, зручний брід, яким з прадавніх часів користувалися і корінні мешканці Подніпров’я — слов’яни, і численні кочові племена, що одно за одним упродовж століть котилися, мов хвилі, по неозорих степах між Волгою та Дунаєм.
Самуїл став табором недалеко від броду, в затишній, лісом захищеній від стороннього ока долині, а на березі залишив у потаємному місці сторожу, яка мала повідомити про прибуття князя з дружинами, а також про появу половців чи якихось інших чужинців.
Три дні ніхто не з’являвся. А на четвертий, опівдні, на протилежному березі показалося два вершники. Вони постояли над водою, напоїли коней і, пересвідчившись, що на переправі, крім них, нікого не видно, пустилися перебродити Дніпро.
Якраз вартував Ждан з Васютою, вайлуватим, сумирним хлопцем. З гущавини кущів вони пильно зирили за тим, що робиться на річці.
— Як нам бути, Ждане? Нехай собі їдуть чи сповістимо наших?
Ждан приклав козирком руку до лоба, примружив проти сонця очі. Верхівці скидалися на степовиків, а степовики, навіть якщо їх тільки двоє, можуть привести за собою цілу орду. Треба сповістити Самуїла — хай вирішує.
— Мчи, Васюто! Клич наших!
Не встигли чужинці досягти середини ріки, як прибув Самуїл з хлопцями, наказав перекрити дорогу, що виводила в степ.
— Здається, половці. Чи не вивідачі Коб’якові?
— Хтозна. Схопимо — дізнаємося, — шепотом відповів Ждан.
Сторожко озираючись, верхівці вибралися з води на сухе, трохи постояли, тихо перемовляючись, а потім поволі рушили до гаю, що вкривав схили гори.
Тут їх і перестріли Самуїлові хлопці. Вони несподівано вискочили з кущів, наставили списи і луки.
— Стійте! Хто такі?
Сторопілі вершники не вчинили спротиву. Їх стягнули з коней, відібрали зброю, поставили перед Самуїлом.
Один, старий, був суворий на вигляд, дебелий чолов’яга. Він не виявляв страху, тільки похмуро бликав спідлоба і важко сопів широким м’ясистим носом. Другий, молодий, знітився, зблід, тремтів, ніби його била пропасниця. Видно, ще ні разу не бував у бувальцях.
Самуїл глянув старшому в очі.
— Половці?
— Ойє, ойє!
— Як звати?
— Я — Сай, а це мій син Чой.
— З якої орди?
— З Інгулецької...
— Чого опинилися тут? Куди прямуєте?
— Їдемо на Оріль до хана Башкорта. Туди я віддав заміж дочку. Кажуть, подарувала мені внука — хочу побачити.
— А Коб’яка знаєш?
— Чув. Хто ж у Половецькому степу не чув про великого хана Коб’яка. А бачити — не бачив.
Сай відповідав швидко, без заминки, і, схоже, казав правду. Самуїл нерішуче здвигнув плечима — вагався, видно, приймати рішення. Запитально глянув на Ждана.
— Що будемо робити?
Він усе більше переконувався в тому, що Ждан, незважаючи на молодість, мав тверезий, розсудливий розум, і не вважав для себе образливим прислухатися до його порад і думок.
— Я гадаю, відпускати не слід, — подумавши, відповів Ждан. — Хтозна, чи не брехня все це. Чому ми повинні вірити йому на слово?.. Накажи забити в колодки — повеземо до Києва. А там буде видно — відпустити чи обміняти на своїх людей...
Думаючи, що половці їх не розуміють, Самуїл і Ждан обмінялися цими думками відкрито, в їхній присутності. Як же вони були здивовані, коли Сай раптом упав на коліна, простягнув з мольбою поперед себе руки і заблагав на мові урусів, трохи калічачи слова:
— Не везіть нас до Києва, прошу вас! Візьміть викуп! У мене є дещиця зі мною! — І він поліз до кишені.
— Відпустіть нас з Богом! Доньку хочу провідати, внука побачити!