Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Він витягнув капшука, витрусив з нього на долоню жменю золотих монет і великий срібний перстень з коштовним камінням. Але ні Самуїл, ні Ждан не взяли тієї плати. Швидко переглянувшись, разом прийшли до однієї думки — не відпускати!
— Забийте їх у колодки та прив’яжіть міцніше до возів! — наказав Самуїл хлопцям. — Подивимося, що це за птахи...
...Ні Самуїл, ні Ждан не знали і не могли знати, що цим самим вони стали у великій пригоді Святославу і всім руським князям, які в цей час саме простували і по Дніпру, і по суходолу до Половецької землі. Не знали вони і не могли знати, що їм до рук випадково потрапили Кончакові вивідачі, котрі побували у Торцьку, де зустрілися з Аяпом, і несли від нього Кончакові важливу звістку про виступ руських сил у великий похід на землю Половецьку. Просто їхнє внутрішнє чуття підказало їм рішення, яке допомогло Святославові повернутися з цього походу зі славою. Про Святослава літописці записали похвальні слова в літописах, про Самуїла і Ждана — нічого. Та це не применшує заслуги, як не применшує заслуг і тих безіменних воїнів, які своєю смертю, кров’ю і зусиллями здобувають славу вождям своїм, самі залишаючись на віки вічні невідомі.
...Того ж дня, надвечір, до Переволоки приплив на човнах з двома тисячами воїв князь Святослав і став табором на березі Дніпра, ждучи інших князів, що йшли сухопуттям. Протягом наступних днів прибули з дружинами правим берегом і переправилися на лівий Святославові сини: Гліб, Всеволод Чермний і Олег, Рюрик Руський, Володимир Глібович Переяславський, Всеволод Ярославич Луцький, Мстислав Ярославич, Мстислав Романович та Ізяслав Давидович — обидва із смоленських князів, Мстислав Городенський, Ярослав Пінський, його брат Гліб Дубровицький, а Ярослав Галицький прислав свої полки з воєводами.
Отже, зібралися всі, хто хотів разом з великими князями київськими взяти участь у поході.
Не прибули: Рюриків рідний брат Давид Ростиславович Смоленський, який відписав, що нездужає, і прислав замість себе сина Ізяслава з невеликою дружиною, рідний брат Святослава Ярослав Чернігівський, котрий у березні, відмовившись від походу, гаряче ратував за літній похід, двоюрідні брати Святославові — Ігор Новгород-Сіверський та Всеволод Трубецький.
— А наші брати не прийшли, — гірко, з образою в голосі сказав на київському снемі Святослав. — Відписали: далеко нам іти вниз до Дніпра. Не можемо своєї землі без захисту залишати. Якщо ж ти підеш на Переяслав, то й ми з тобою підемо і з’єднаємось на Сулі... Та не вірю я в те, що пішли б вони з нами і в тому випадку, коли б шлях лежав через Переяслав на Сулу. Хіба князям луцькому, галицькому чи пінському ближче, ніж смоленському чи новгород-сіверському? Хто хотів, той прибув. А хто не захотів разом з братією своєю стати на ворога, того ждати не будемо. Тож обоз залишимо тут під надійною охороною, а самі завтра вборзі, порожнем вирушимо в степ, на Оріль, а якщо потрібно буде, то й на Самару. Вірні люди сказали нам сьогодні, що там хан Коб’як гуртує сили для нападу на Русь, домовляється з Кончаком, щоб спільно ударити. Та ми не дамо їм з’єднатися! Ударимо раніш і, дасть Бог, поб’ємо окаянних!
Другого дня, залишивши обоз на правому березі, з’єднане руське військо, що налічувало понад двадцять тисяч воїв, вирушило на схід. Вів його великий князь Святослав, а провідником у нього був Ждан. Самуїл же з валкою і Ждановою матір’ю попростував до Києва.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
1
На привалі за Ворсклою до Святослава підійшов князь Володимир Переяславський. На голові золотом сяє шолом, міцну загорілу шию охоплює золоте ожерелля, що одночасно служило князеві і прикрасою, і князівською відзнакою; ліва рука лежить на рукояті меча, права поправляє на плечі червоне корзно, що шовково шелестить під вітром.
Зупинився, кресонув ясно-крицевим поглядом, схилив голову.
— Отче, дозволь поїхати попереду. Вся Переяславська земля винищена, сплюндрована. Кров тисяч переяславців і переяславок на половецьких шаблях, сльози моїх земляків і землячок наповнили ріки й озера Половецької землі, і вони стали гіркі та солоні, як наше горе. Я бажаю помсти, а мої вої — військової здобичі! Не відмов, княже, не зроби так, як учинив мій лютий недруг Ігор!
Ні, цьому князеві не позичати сміливості! Ні в ратному ділі, ні в розмові з великим князем! Звичайно, він йому дозволить іти попереду. Чому б не дозволити? Не затишку ж шукає цей молодий витязь, а свисту ворожих стріл, брязкоту половецьких шабель, шалу кривавої січі! Чесний, відвертий, хоробрий! От тільки б стриманості більше та розуму державного — на користь Руській землі! Та цього, на жаль, бракує не тільки йому...
— А якщо не дозволю, то ти і мою землю потолочиш так, як Ігореву? — не стримався від докору Святослав.
— Ні, отче, твою не потолочу, — коротко відповів Володимир. — Але любові і поваги до тебе не матиму!
— Дякую за відвертість... А попереду йти дозволяю. Ждана візьмеш провідником. Тільки будь обережний, не заривайся! Важливо не для одного себе славу здобути, а принести користь усьому війську... Візьмеш під свою руку молодших князів з дружинами і дві тисячі берендейської кінноти. Знайди мені Коб’яка і наведи під мої стріли! А я йтиму за тобою на день путі...
— Дякую, отче-князю. Не зариватимусь! Але й хребта половцям не покажу! — Молодий князь випростався і глянув за далекий набосхил, ніби сподівався вже зараз уздріти там ворога.
Кілька днів рискав Володимир понад Оріллю у пошуках половців, та все даремно. Бурчав на Ждана:
— Де ж вони поділися, ті кляті степовики? Невже запримітили нас? Знаходимо пригаслі попелища та обглемедані кістки на покинутих стійбищах, а самих — як вітром поздувало!
Ждан спантеличено знизував плечима. Справді, де ж поділися половці? Там, де тиждень чи два тому їздили вони з вежами-юртами, де випасалися отари овець, табуни коней та гурти худоби, де гасали, об’їжджаючи гарячих жеребців та кобилиць, молоді джигіти, там тепер було пусто. Тільки орли-стерв’ятники при наближенні війська нехотя здіймалися вгору та посвистували ховрахи.
Де ж поділися половці? Що задумав Коб’як?
Перша зустріч відбулася на шостий день в межиріччі між Оріллю і Самарою. Вранці, коли вої, поснідавши, лаштувалися до походу, прискакали на змилених конях сторожі.