Князь Кий
Шрифт:
— Про що повідомляє зі степу сторожа? Гуннів не чути? — спитав Кий.
— Не чути…
— У нас теж не чути… Тим несподіванішим може бути їхній напад!
— Не послухали мене. Я поїхав би — і про все домовився б ладком!
— Щоб ми добровільно піддалися гуннам і стали їхніми рабами? — Кий відчув, як у грудях наростає обурення. — Хто б же погодився на таке?
— Згадай долю уличів… Чого вони добилися?
Розмова поволі переростала в спірку. Молода гаряча кров кожної миті могла спалахнути вогнем, і Кий, розуміючи це і не бажаючи сваритися з гостем, став думати, як би спокійніше відповісти княжичу. Але тут раптом на стежці, що в'юнилася від річки до селища поміж кущами калини, з кошиком випраної білизни в руках з'явилася Цвітанка.
Побачивши перед собою Кия у супроводі ошатно вдягнутого незнайомця і цілого почту воїв, дівчина зніяковіла й зупинилась, не знаючи, що робити — пропустити їх поперед себе чи йти далі? Та враз оговталась, гордо випросталась, пригадавши, мабуть, що вона дочка князя, — швидко пішла до хати, де мешкала її сім'я.
Чорний Вепр зупинився і вражено провів її довгим пильним поглядом.
— О Перуне ясний! Яка красуня! — на Цвітанці біліла вишивана сорочка, що гарно облягала її струнку постать, на шиї червоний разок скляного намиста, а в косах синіли дрібненькі польові квіти. — Хто це? Твоя сестра?
Про спірку княжич забув. Стояв і дивився вслід дівчині, схвильований і збентежений, мов побачив яке диво.
— Ні, це князівна Цвітанка, дочка князя Добромира, — нахмурився Кий. — Мій отець віддав їхній сім'ї найліпшу хату, а сестра зодягла князівну в найкращий одяг…
Йому було неприємно, що Чорний Вепр запримітив дівчину і так відразу захопився нею. Від недоброго передчуття холодна хвиля прокотилася попід серцем.
Та княжич не помічав цього.
— Дочка князя Добромира! Яка гарна! — вигукнув ще раз захоплено. — Гм! З-за одної такої зустрічі варто було їхати сюди!
Кий промовчав, бо не хотів сказати щось різке, а Чорний Вепр не відривав погляду від стрункої постаті дівчини і все прицмокував язиком, аж поки князівна не зникла в темному отворі дверей найбільшої хижі, що стояла посеред селища.
Старійшина Тур зустрів княжича, мов сина, — обняв, поцілував у голову. Наказавши отрокам напоїти й нагодувати коней, запросив до хати, де Либідь, гарно одягнута й причесана, подавала на стіл.
— Моя донька, — показав на неї Тур.
Чорний Вепр неуважно вклонився дівчині і, ковзнувши по її обличчю байдужим поглядом, сів до столу.
Це страшенно обурило Кия. «Свиня! Хоч би чемне слово сказав дівчині!» — вилаяв його подумки. Він розумів, що образливим було не те, що Чорний Вепр з першого погляду не вподобав Либеді. Навпаки, коли б уподобав, то це було б навіть неприємно і боляче, бо Либідь кохалася з Ясенем і вони збиралися найближчим часом одружитися. Образливою і обурливою була холодна неувага до дочки старійшини, котрий намагався проявити найщирішу гостинність і любов до сина свого давнього друга й соратника.
Так думав Кий.
А ще він думав і розумів, що ця неувага викликана несподіваним захопленням Цвітанкою і навіть потрясінням, якого зазнав Чорний Вепр під час зустрічі з княжною. І усвідомлювати це Києві було найболючіше, найприкріше.
Після учти княжич забажав побачити князя Добромира.
— Проведи, Кию, — глянув на сина Тур. — Та не затримуйтеся довго біля хворого… Ледве дихає…
Кий хитнув головою.
— Гаразд, отче.
У хатині було напівтемно й прохолодно. Пахло мазями волхва Ракші та свіжою лепехою, розкиданою по долівці.
Князь лежав у кутку, на м'яких овчинах, прикритий вовняною ковдрою. Княгиня Іскра напувала його з дерев'яної чашки теплим козиним молоком, а Цвітанка і Боривой стояли в ногах і сумно дивилися на жовте обличчя й схудлі кощаві руки батька, що лежали на грудях поверх ковдри.
Звикнувши до напівтемряви, Чорний Вепр привітався:
— Здоровий будь, князю! Мій отець, князь Божедар, вітає тебе…
Князь Добромир розплющив примерхлі очі, з цікавістю поглянув на пришельця.
— Сідай, княжичу… Будь гостем, — промовив кволо. Боривой подав гладенько обтесану липову колодочку.
Чорний Вепр сів, запитав:
— Отець прислав дізнатися, чи не потрібно тобі й твоїй сім'ї чого? І як твоє здоров'я?
Добромир кволо усміхнувся.
— Як моє здоров'я?.. Поки що живу… А як буде завтра — одному Світовиду відомо… Дякую князеві за турботу, однак нічого нам не треба. Старійшина Тур подбав і про мене, і про княгиню, і про наших дітей…
— Це добре, — Чорний Вепр на якийсь час замовк, ніби зважав, як запитати про те, що найбільше цікавило його, за чим сюди, власне, приїхав. Потім тихо промовив: — А ще мій отець, князю, хоче знати, чи це правда, що гунни погромили уличів?
По змученому обличчю князя промайнула болісна тінь.
— Так, це правда, — прошепотів ледь чутно. — Сам бачиш…
— Яка ж сила у гуннів? Невже така велика, що могутнім уличам не було чого протиставити їм?
— Сила в Ернака велика… Ми билися хоробро, та цього виявилося замало… Майже всі наші полягли…
Видно було, що князеві важко згадувати чорні дні своєї неслави. На лобі у нього виступив холодний піт, і княгиня змахнула його вологим рушником.
— Чого ж хоче каган Ернак?
— Стати новим Аттілою… Об'єднати гуннів і примусити сусідні племена…
— Невже ми, поляни, не дамо йому відсічі?
— Не знаю… Сила у нього велика… Зібрана в один кулак… А ваша розпорошена… От коли б ви заручилися підтримкою сусідів…
— Що ж сталося з уличами? Гунни винищили їх?
— Не думаю… Ернакові потрібна данина, а не мертва, безлюдна земля…
— Отже, замість тебе він дав уличам іншого князя?
— Не знаю… Але ж без князя не обійтися… У розмову втрутився Боривой.