Князь Кий

Малик Владимир Кириллович

— Уличі іншого князя не визнають! У них один князь — Добромир!

Чорний Вепр поблажливо усміхнувся.

— Бачиш, княжичу, тепер багато чого змінилося. Після перемоги над уличами каган Ернак зробить з ними все, що захоче. І князем настановить того, хто вірно слугуватиме йому! Може, когось із вашого роду…

— З нашого роду нікого там не лишилося. Мої брати загинули, а ми з Цвітанкою тут…

— Тоді когось не з вашого роду…

— Законним князем уличів є наш отець Добромир!

— Безперечно!.. Як безперечним є й

те, що спадкоємцями князя Добромира є ти, отроче, і твоя мила сестра, — Чорний Вепр так пильно глянув на дівчину, що та аж зніяковіла й опустила очі. — Такій красуні личить бути княгинею!

Цвітанка почервоніла і від цих слів і від того, що полянський княжич не зводив з неї чорних пронизливих очей. Княгиня Іскра знітилася зі своїм дерев'яним кухлем у кутку хатини, Боривой так розгубився, що не знав, що сказати, а князь Добромир у знемозі затих і прикрив обличчя рукою. Кий торкнув Чорного Вепра за плече.

— Княжичу, нам пора! Ми стомили розмовами князя! Той знехотя підвівся, попрощався.

— Видужуй, князю! І хай боги бережуть тебе і твою сім'ю! — А коли вийшли з хати, запитав Кия: — Ну, що скажеш?

— Зовсім ослаб князь Добромир за ці дні…

— Я не про те… Князеві — зозулі відкували літа. Це кожному видно… Я про князівну — яка красуня! Га?

— Авжеж, красуня, — погодився Кий і раптом відчув у серці глухий тривожний щем. — Гарна дівчина!

Йому не хотілося говорити, і вони йшли мовчки.

Було ясне надвечір'я, і сонце ще не сіло за ліс. А Києві в очах потьмарилося, мов перед бурею, сонце поблякло, і все довкола стало якимось сірим, не цікавим. Він картав себе. Чому мовчить? Треба сказати княжичеві, що він раніше помітив красу отроковиці. Треба сказати, що то він з братами урятував її від смерті чи гуннської неволі, привіз сюди, на Кам'яний Острів, і надав притулок… Що дівчина з першого погляду впала йому в око, а вона теж запримітила його…

Та Кий мовчав. Що сказати? Яке він має право на Цвітанку? Що з того, що врятував її і її родину? Хіба на його місці цього не зробив би перший-ліпший полянський воїн? Ну, хоча б той же Чорний Вепр? Безперечно, зробив би… То чому ж він вважає, що отроковицякнязівна має належати йому? Він питав її? Довідувався про її почуття? Заручився її згодою?

Звичайно, було б нерозумно й жорстоко зараз, коли помирає її отець, говорити з нею про це. Тому й мовчав.

А Чорний Вепр? Чи ж мовчатиме він? Здається, він не зважає ні на що!

* * *

Другого дня, надвечір, до князівської хижі забігла Либідь — у новій вишиваній сорочці, з разком червоного намиста на шиї і золотими пружинистими кільцями на скронях. Гарна, радісна, усміхнена… Разом з нею крізь прочинені двері влетіла пісня:

А вже ж тего та Купайла ми діждалися, а

вже ж дши у віночки, ой, дідладо, ой, дідладо, увібралися!

Цвітанчина рука з кухлем води для отця застигла в повітрі.

— Ой, Либідко, що це?

— Ти забула — сьогодні ж свято Купайла!.. Парубки і дівчата йдуть на Рось, у ліс… На грища!.. Ходімо з нами, Цвітанко! І ти, Боривою! — защебетала радісно дівчина.

Цвітанка сумно глянула на змарніле батькове обличчя. Поглядом показала на нього:

— Як же я піду?

Але князь, що, здавалося, дрімав, раптом розплющив очі.

— Ідіть, чада! Ідіть! — промовив тихо.

— Отче, а ти? — кинулася Цвітанка і піднесла йому кухлик з водою. — Як же ми тебе залишимо?

— А чого вам біля мене весь час бути?.. Мені стало краще, ніщо вже не болить, навіть у грудях перестало пекти… Матінка подивиться за мною… Ідіть!

Цвітанка завагалася, їй дуже хотілося побачити купальські грища полян, там, напевне, буде Кий… Купайло! Це веселе свято буває раз на рік — на ньому співають, граються, хлопці вибирають собі наречених…

Але ж — батько…

Виручив Боривой.

— Іди, сестрице, йди! А ми з мамою побудемо тут…

— Справді?

— Атож — іди!

Цвітанчині очі проясніли від радощів. Дерев'яною гребінкою швидко розчесала коси, заплелася, одягла чисту сорочку й полянську плахту, наділа коралі. Вийшла з хатини — заглянула у дерев'яне цеберко з водою.

— Ой!

— Гарна! — засміялася Либідь. — Кращої й не знайдеш!.. Кий побачить — зімліє!

Цвітанка почервоніла.

— Ти думаєш, Кий… Либідь здивувалась.

— А хіба сама не бачиш? Треба сліпою бути, щоб не помітити, як сохне хлопець!

Цвітанка спалахнула і затулилася рукавом.

— Я не сліпа… Та знаєш, як у нас, у дівчат, — поки не скаже, все не віриться…

— Настане час — скаже!

Сонце опускалося за темну гребенисту стіну лісу, і синя тінь упала на широке сріблясте плесо ріки. Повіяло прохолодою.

Дівчата поспішали. Швидко перетнули острів, перебігли місток і приєдналися до гурту дівчат і хлопців, що простували зі сміхом та жартами понад берегом Росі. По дорозі рвали квіти.

За кілька поприщ від Кам'яного Острова, на великій розлогій галявині, вже вирували купальські веселощі.

Тут зібралися парубки та дівчата, отроки й отроковиці з багатьох навколишніх — ближніх і дальніх — весьок і селищ. Дівчата, збившись у невеличкі гурточки, сиділи, мов зграйки білих гусей, на зеленій траві, понад річкою, — плели вінки з польових та лісових квітів. А парубки розділилися на три гурти: один гурт установлював посеред галявини зроблене з дерева та соломи ідолище Купайла, другий — лаштував ідолище Марени, а третій — носив з лісу хмиз для купальського багаття.

Либідь і Цвітанка підсіли до подружок — почали й собі плести вінки. Сплівши, заквітчалися ними.