Князь Кий
Шрифт:
— Королі, князі, вожді й старійшини! Не для того прийшли ми сюди, на край світу, щоб відступити без бою! Я хочу загибелі Аеція і доможуся її — будь-що! Хоча б і ціною власного життя!.. Тож — розпочнемо!
Поставив він свої сили так, що сам з гуннами опинився посередині величезного війська, якого не збирав, відколи сонце сяє, жоден військовий вождь, а на крилах стали союзні племена — гепіди, остготи, бургунди, тюрінги, словени, венети…
І рушили гунни вперед, щоб зайняти вершину горбів, які відділяли їх від ворога. Та не встигли пройти і половини шляху, як Аецій і вестготський король Теодорід вдарили силою по їхніх лавах. І відкотилися гунни, а ромеї зайняли ті вершини і укріпилися там.
Тоді сказав Аттіла своїм одноплемінникам, бажаючи підбадьорити їх:
— Гунни! Ви перемогли безліч племен. Тепер до ваших ніг, якщо ви і тут переможете, упаде весь світ! Ви створені Тенгріханом для війни, і ніщо інше не звичне вам так, як війна! Бо що любіше хороброму воїну, ніж своєю рукою наносити удари ворогові? Насищати свій дух помстою — це великий дар природи! Тож, бистроногі й легкорукі, нападемо на ворога, бо завжди сміливий той, хто завдає удару перший!.. Зневажте і знехтуйте ті різномовні племена, що стали зараз супроти вас: захищатися спільними силами — то ознака страху!.. Дивіться! Ще до вашого натиску вони вже бояться вас: шукають висот, займають кургани і в запізнілому каятті мріють про укріплення в степу. Вам же відомо, які боягузливі ромеї: їм страшна не тільки перша рана, а й сама пилюка, що здіймається, коли вони йдуть бойовими порядками і змикають свій стрій під естудо — черепахою щитів!.. Хай піднесеться ваш дух, хай у ваших серцях закипить шаленство!.. Тепер, гунни, вперед — пустіть у хід вашу зброю! Хто буде поранений, хай домагається смерті супротивника, а хто залишиться неушкоджений — хай насититься кров'ю наших ворогів!.. Тих, хто йде до перемоги, не вражають ніякі стріли, а кому судилося померти, того смерть знайде і в теплій постелі, під боком у жони!.. Нарешті, для чого доля зробила гуннів переможцями стількох племен? Хіба не для того, щоб після цього бою ви стали володарями всього світу?.. Я не сумніваюся в наслідках битви — ось поле, що віщує нашу славну перемогу! І я перший пущу стрілу на ворога! А хто сподівається відсидітися у затишку, коли Аттіла б'ється, той може вважати себе заздалегідь похованим!
З цими словами він підвівся на стременах, натягнув лук і пустив у ворожий бік стрілу.
І тоді, запалені його словами, гунни ринули в бій. За ними пішли і підлеглі їм племена.
Почалася битва — люта, стравана, уперта. Повноводий струмок, що перетинав Каталаунські поля, розлився в низьких берегах від крові й перетворився на бурхливий потік.
Аттіла з кращими гуннськими полками намагався розколоти ромейське військо і захопити Аеція. Та збити ромеїв з горбів не зміг. Підвладні гуннам племена билися без запалу, бо нікому не хотілося вмирати за своїх пригноблювачів. Всі вони поволі почали відступати.
Не зупинила цього відступу навіть хтозна-ким принесена звістка, що загинув верховний вождь противника.
Аттіла невимовно зрадів. Аецій загинув! Колишній друг, що став найненависнішим ворогом! Віщування волхвів збувається!
— Гунни, вперед! Ви чуєте — Аецій загинув! Вороже військо обезголовлене! Ще один натиск — і ми переможемо!
Він кидався від роду до роду, кричав, підбадьорював, погрожував, завертав відступаючих і йшов попереду них у бій.
Та ніщо не допомогло — гунни відступали. До всього — налетіла кіннота вестготів, розколола їхній стрій і замалим не затоптала самого Аттілу. Він змушений був тікати, як останній боягуз, і врятувався тільки тому, що заховався разом з ліпшими мужами й охоронцями в таборі, зробленому з возів.
Всю ніч відбивав він натиск ромеїв і вестготів, готуючись до найгіршого. Щоб не потрапити в руки ворога, ладен був спалити себе і для цього наказав посеред табору розкласти з кінських сідел велике багаття. Та до цього не дійшло.
Нічна темрява все згущувалась і згущувалась — і битва поволі вщухла…
А вранці стало відомо, що загинув не Аецій, а старий король Теодорід, котрий під час атаки упав з коня і був розтоптаний своїми ж.
Аттіла мало не плакав: битва програна, і ненависний Аецій живий!
Тим часом зійшло сонце, розвіявся туман — і всі вжахнулися. Безмежний простір всуціль покритий трупами. Всюди хрипіли поранені. Бродили у пошуках не залитої кров'ю трави осідлані коні. Лежала розкидана в безладді зброя — луки, стріли, списи, мечі, щити… Важкий дух смерті піднімався від землі до неба, наганяючи ще більший жах на тих, хто залишився живий.
Переможений, але не до кінця розбитий, Аттіла знявся з Каталаунських полів і пішов в Італію, щоб здобути Гонорію і хоча б цим присолодити гіркоту поразки.
Однак і тут на нього чекало велике розчарування. Дізнавшись про намір сестри одружитися з вождем гуннів, імператор Валентиніан поспішно відіслав її у Царград до двоюрідного брата — візантійського імператора Феодосія. А той швиденько підшукав їй нареченого, якогось незначного вельможу, і видав заміж.
Розлютований Аттіла сплюндрував півІталії. Погрожував, кричав:
— Я візьму Рим! Спалю його! Не залишу каменя на камені!
Римляни тремтіли і готувалися до найгіршого. До Аттіли поїхав сам папа Лев — просити миру. Привіз багаті дарунки — і золото, і срібло, і самоцвіти, і одяг… Та Аттіла тільки похмуро глипав на все те багатство. Тоді слуги ввели дівчину несказанної вроди.
— Прийми, кагане, замість Гонорії, — сказав папа. — Щоб урятувати Рим, ця дівчина погодилася добровільно піти за тебе… Поглянь — хіба ця юна красуня не варта десятьох перезрілих тридцятилітніх принцес?
І Аттіла, і його вельможі аж роти пороззявляли з подиву: такої краси ніхто з них не бачив зроду.
— Як тебе звати, дівчино? — спитав вражений каган.
— Ільдіка.
— Ільдіка! Як мило і ніжно!.. І ти справді згодна піти за мене заміж?
— Так, — відповіла дівчина. — Якщо ти залишиш у спокої Рим і виведеш свої війська з Італії…
І вона сміливо глянула на грізного владику півсвіту своїми прекрасними голубими очима.
Зачарований її красою, великодушністю і жертовністю, Аттіла прийняв дари, уклав з папою мир — і повернувся з військом у свою Гуннію.
А там влаштував бучне весілля.
На радощах обдарував усіх риксів, князів і вельмож, котрі ходили з ним у похід, багатими дарунками. Кого золотом, кого сріблом, кого дорогим ромейським одягом та коштовностями, а нежонатим та вдівцям дав у жони своїх незаміжніх дочок. Полянський князь Божедар, на той час удівець, теж одержав у жони каганову дочку.
Для війська було забито тисячу биків. Хай кожен їсть, п'є і пам'ятає той день, коли женився Аттіла!
Вельмож запрошено до палацу. Там рікою лилося дороге ромейське вино, ковшами черпали з бочок хмільну ситу, зварену із словенського меду, та готське бро, тобто пиво, зварене також із словенського ячменю. Вдосталь було прохолодного кумису та гуннської бузи, яку гунни роблять з пшона.
Всі їли і пили донесхочу.
Весілля тривало до пізнього вечора. Лунала музика, сп'янілі гості горлали пісень і танцювали так завзято, що їхній крик, спів, гамір і тупіт було чути аж за Тисою.